З просіки хлопець побачив піщаний горб, круглий, як паляниця, а на горбу — темний конус, схожий на величезний мурашник. То був курінь, обкиданий хмизом і глицею. Курінь був такий високий, що підпирав шпилем зелений ярус віковічної сосни. З його вузької горловини сотався лінивий димок. Лісоруби сиділи кружком, хто на землі, хто на колодах. В рядняних сіряках, у грубих, закіптюжених штанях, всі нестрижені й бородаті, вони скидалися на древлян-смолокурів, що колись жили в чорноліссі. Вони сиділи тісним гуртом і тихо про щось розмовляли.
Санько нерішуче став за їхніми спинами.
Здається, лісоруби досушували постоли. Всередині кола дотлівало жарке вогнище; зверху багаття вгорталося білястим попелом, а в червоному дуплі його ще танцювали сині язики полум’я. Бородаті мужики задумливо дивилися на вгасаючий жар, підставивши до вогню ревматичні ноги, закуті в березове лико, туго стягнуті онучами і лляними шворками. Тут Санько загледів, що товариство позирає не на вогонь, а на молодого поліщука, який сидів осторонь на сосновій колоді. В домотканій сорочці, підхваченій плетеним поясом, цей поліщук нагадав Санькові Микулу Селяниновича — такого кремезного парубка, з білими бровами та білими кучерями, він бачив у книжці "Родная речь". Тільки цей живий Микула похнюплено звісив плечі, аж до пахви загорнув широкий рукав і ніби вигрівав на сонці уражену руку. В найболючішому місці, там, де саме подушечка м’язів, видувалась у нього бузково-стигла, неначе скляна, гуля.
— Вовчанка, — сказав один із лісорубів.
— Вовчанка, — повторив інший.
— Вовчанка, — пішло по колу.
— Треба вирізать, — докинув перший, той, що одразу зацікавив Санька: він був одновухий. Він був кістлявий, сухий, як вишкварка; одне вухо, товсте, волосате, жило й ворушилося, а друге було геть обчесане, замість нього — синє тавро з діркою, і щока була обчесана, лице від того стало немовби сплющеним. ("Мабуть, стовбуром дочесало", — лячно втупився хлопець в одновухого).
— Вирізать — дурне діло, — неквапно зауважив чорноволосий, схожий на цигана дід-п’ятерик. — Вирізать — кров тільки пустиш, та й знов розкида по всьому тілу. Краще випекти.
— Випекти надьожніше.
— Випекти.
Вони говорили спокійно, вдумливо — навіть жилка не здригнулася на їхніх кощавих обличчях. А парубок із вовчанкою слухав ту розмову, заплющивши очі, і сіпались білясті повіки, і скроні його наливалися блідістю.
Хтось штрикнув залізним прутом у синє дупло вогню. Кінець прута набухав, червонів, розпікався до малинової люті.
— Держіть його, мужики, — сказав циганкуватий. — Одвернись, Ксаверій, чортова мать!..
Один з мужиків схопив помертвілого Ксаверія за підборіддя, скрутив йому голову набік.
І Санько одвернувся.
Він тільки встиг примітити, як лісоруби, навалившись гуртом, немов лошака, скрутили Ксаверія, що раптом ошкірився і весь напружився, як затремтіла його рука, як засичав рожевий кінець пруга над цибулястою гулею.
Санько одвернувся. І все стислося в ньому від пекучого болю.
"Уа-а-й!" — не криком, а смертельним відчаєм розірвало осінню тишу. "А-яй" — затрепетало в низах і долинах, посипалось на землю холодне листя. "Ай!" — затрепетали піджилки в Санька.
Скільки він стояв нерухомо, одну лиш коротку мить чи цілу годину, Санько не міг сказати. Йому здалося — довго. Так довго, аж отерпли ноги. Як обручем здавило йому горло — ну просто ні дихнути, ні ойкнути. Коли трохи відпустило і після жару виступив на лобі холодний піт, Санько тріпнувся, відганяючи туманець з-перед очей, і глянув на Ксаверія: той сидів біліший за глину, очі заплющені, на мокрих повіках тремтіли молочні росинки. І страшна попруга, чорна від запеченої крові, вперезала йому руку вище ліктя.
— Йди, синашу, в курінь. Відлежатися треба.
Це сказав той, найпатлатіший і найдебеліший, що скидався на цигана. Сказав глухо й владно, як, очевидно, звик говорити завжди. Все було в ньому уперте, грубе, але міцно збите; крута й широченна спина, розділена посередині жолобком, важкі лапасті руки, непокірна шевелюра, чорна, аж синя, ніби змащена олією. І ще примітив Санько, що очі у нього хмільні, з гарячим блиском, і він позирає на світ з-під кошлатих брів з якимось зухвалим викликом: "Ану, щезни, вража сило!" Лісоруби звертались до нього поштиво: "Макаре Івановичу". А поміж себе називали простіше: "Отченаш". "Коли б він тут не за великого пана начальника", — подумав Санько.
Отченаш кивнув мужикам — і вони повели в курінь згорбленого Ксаверія.
На дорогу лісоруби запалили гнуті з горіха люльки, що в народі називаються носогрійками.
— Н-да, — сказав одновухий. — Не к місту хвороба вчепилась.
— Воно завсігди не к місту.
— Не кажи. Як без діла, то й покректати можна. А зараз… не до болячок. Такий наряд, тільки руки давай — дак вовчанка.
І раптом Отченаш, пустивши кільцями дим, круто повернувся і до Санька:
— Чого стовбичиш? Приставай до гурту, бачу — найматись прийшов.
Недарма кажуть: щастя, дивись, підведе, а от лихо — ніколи. Вибув з партії чоловік. Хто зна, може, й ненадовго, але в гарячий момент, саме коли випала грошова робота. Тож і повезло Санькові: взяли його замість Ксаверія, взяли одразу, без довгих оглядин і церемоній.
Сонячні смуги навскіс пронизували пущу; між тими смугами блукали ранішні тумани і, набрівши на сонячне світло, що пробивалось між соснами, нехотя повзли-снувалися вгору, розмотуючи довгі пасма болотних випарів. Обтрушений вітрами, ліс неначе поглибшав, суворіше окреслились пагорби, темні яри, кожне дерево й кущ. Погляд сягав далеко, аж ген вихоплював із гущини яскраво-червоне шатро горобини, білий-білий частокіл беріз, пишне багаття пожовклого клена. Видно було, що лісоруби, загаявшись коло вогню, поспішають на ділянку. Розібрали хапком сокири, пилки, дерев’яні крюки та інше причандалля; озброївшись тим правічним лісорубським знаряддям, тісною купою рушили зі стійбища. Санько поплівся за ними. Йому дивно й тривожно було йти за бородатим воїнством, що на ходу шахкало постолами, залишаючи глибокий слід у листяних збоях. Хлопець прислухався до розмови і часто ловив одне слівце: ванчес. "Гоже на ванчес… Триста кубів ванчесу…" Санько не знав, що воно значить, оте незнайоме — ванчес, але з поважного тону, яким вимовлялося це слово, зрозумів: щось дуже важливе, щось пов’язане з життям і заробітками лісового люду.