Інна Йосипівна. У нього марення.
С л а в а. Та ні. А у п'ятому Інна Йосипівна до нас класним керівником прийшла.
Ніна Семенівна. До чого тут п'ятий клас?
Гулеватий (захоплено). Піонерія!
С л а в а. Та при тому, що з того часу і поїхало. Ігор одне та Ігор друге, Ігор туди та Ігор сюди. Ігор відмінник та Ігор спортсмен. І все Ігор. Ніби без нього світ западеться.
Інна Йосипівна. Слухай-но!..
Слава. Тут іще його матуся в батьківському комітеті.
Засєка. Ти, дурень!
Савелій Григорович. Ігор!
Ніна С е м е н і в н а. То що ти хочеш?..
С л а в а. А може, і не в тому справа. Тільки у п'ятому класі його обрали знов, у шостому теж. А тут і до комсомолу приймають.
Савелій Григорович. Ти помиляєшся. Кращий учень...
С л а в а. Ну то й що? Кращий учень. Що це за манера така...
Савелій Григорович (заспокійливо). Ну-ну.
Гулеватий (схоплюється). Та як ти смієш отак із старшими! (До вчителів.) Та як вони розмовляють! Розпустили їх усіх. Розумні дуже, а ми дурні. Кругом — гуманізм, а проте у всіх школах одне й те ж. Розпуста. Ми на них сил не шкодуємо. Країна їх учить безкоштовно. {Погляд на вчителів.) Як, між іншим, і у всьому соціалістичному таборі. А вони!.. Це тобі не Америка! Це гам у пику затопити нічого не варто. Серед білого дня кишки випустять — і байдуже. А в нас ти битися не смій. У нас — гуманізм. Я їх усіх би пряжкою по з-з-з... Спізнився на урок — пряжкою. Не вивчив вірша — тим же. Прогуляв — по тому ж місцю. Мій от теж такий.
Виказав себе Гулеватий власним монологом. Сидів би вже краще
та мовчав. Але пізно. Змінюється на очах вираз облич у вчителів.
Інна Йосипівна (раптова здогадка сяйнула їй). А ви, власне, хто?.. Батько? Просто батько?!
Гулеватий. Ну а хто ж! Батько. Так би мовити, родитель. А що, не можна, чи як?
Інна Йосипівна. Та... та як ви посміли! У нас — педрада. Надсерйозні проблеми. І... якісь сторонні. Савелію Григоровичу! Що ж це таке!
Гулеватий. Який же я сторонній, мамашо?
Інна Йосипівна. Та яка я вам мамаша?!
Г у л е в а т и й. Та як же воно так? Рідний батько приходить до школи, а його — в шию? Маю я право чи не маю? Посидіти тут, із вами? Подивитись, так би мовити, вочевидячки, що за люди виховують мого сина. І як виховують. Маю я повне право. Ви ж педагоги. Гуманісти! (Б'є себе в груди.) Я ж прийшов із вірою у вас!
Інна Йосипівна. Та закличте ж ви товариша до порядку, Савелію Григоровичу!
Гулеватий. До якого порядку! Я і сам закликати можу.
Інна Йосипівна. Та вгамуйте ж його!
Гулеватий. Чому "вгамуйте"? Я ж до вас прийшов. Добровільно! Поцікавитись. Адже у вас мій синок вчиться! І не можна, так? Що я, хуліган який? Чи напідпитку? Міг же випити — але ні! То що ж я, не можу посидіти з вами як з культурними людьми?
Савелій Григорович. Мені здається, вам тут справді не місце.
Гулеватий. Але ж хлопчина мій у вас учиться.
Ніна Семенівна. Ав якому класі ваш син?
Гулеватий. Якраз у дев'ятому. От, мабуть, із ними чи в паралельному.
Інна Йосипівна. Як ваше прізвище?
Гулеватий. Гулеватий.
Інна Йосипівна. Гулеватий? Щось я такого не знаю.
Гулеватий. Та яка різниця. Не у фамілії річ. Усі ми люди. Головне — хлопчина він у мене непоганий. От вроді цього. (Показує на Литвина.)
Інна Йосипівна. Не доведи Господи!
Савелій Григорович. Я теж такого щось не пригадую.
Зоя Іванівна. Та нема в нас такого учня.
Гулеватий (схоплюється). Як це — нема? Чому нема? Де моя дитина?
Савелій Григорович. Заждіть, товаришу Гулеватий. Не кричіть. Тут і так голова розколюється. Прізвище вашого хлопця — теж Гулеватий?
Гулеватий. Ображаєте.
Савелій Григорович. Та ні, ви мене не так зрозуміли. Можливо, у нього прізвище матері?
Гулеватий. Та ну! Буду я... Коротше, моє у нього прізвище. І син мій.
Савелій Григорович. Та вчиться ж він де?
Гулеватий. Як де? У вашій школі, у двадцять третій!
Розгубленість на обличчі Ніни Семенівни, здивовано дивиться Зоя
Іванівна, сміється Наталія Анатоліївна, обурена Інна Йосипівна.
Савелій Григорович. Але ж це двадцять восьма школа!
Г у л е в а т и й. Як — двадцять восьма? Не може бути!
Савелій Григорович. Двадцять восьма середня школа.
Гулеватий. Значить, немає у вас мого хлопчинки?
Інна Йосипівна. Ні, ні товаришу. Здається, все ясно?
Гулеватий. Та-ак... А я іду, дивлюсь — школа. Вроді двадцять третій номер. І згадав, що учиться в ній мій хлопчик. Я оцю цифру, ну, двадцять три, на щоденнику в нього бачив. На обкладинці. Дай, думаю, зайду. Поцікавлюсь.
Ніна С е м е н і в н а. То ви що ж, жодного разу за дев'ять років не були у синовій школі?
Гулеватий {обурено). Тобто як це? (Схоплюється, що обманювати надаремне.) А так, не був. Знаєте, робота все, трудовий процес, сім'я. Часу обмаль. У баньку не можу сходити. Фінську. Пивка попити.
І н її а И осиній н а. Ну гаразд, товаришу. Ви пробачте, у нас педрада.
Г у л с в а т и й. То мені, значить, що?..
Ніна Йосипівна. Так. Я гадаю, вам тут робити нема чого. Зайдіть краще у школу до сина.
Гулеватий. Та пізно вже. Може, я у вас посиджу? Я тихенько. Все ж цікаво.
Савелій Григорович. Так, товаришу Гулеватий. Прошу. У нас серйозна розмова...
Гулеватий {зітхає). Ну що ж... піду. (Іде до виходу. Обертається.) Я все ж зачекаю. За дверима. Чим закінчиться. (Виходить.)
Інна Йосипівна (стенає плечима). Оце так батечко! Чого від нього можна чекати? Як він сина виховує? Савелію Григоровичу, хлопці, мабуть, можуть іти?
С л а в а. Як це — іти? Я ж іще нічого не сказав.
Інна Йосипівна. Ти сказав достатньо.
Слава. Савелію Григоровичу!
Савелій Григорович. М-м-м...
Слава. Ну чому так завжди? Якщо Інна Йосипівна хоче слухати — вона дає висловитись, а не хоче — то мовчи.
Киває згідливо від дверей Алла.
Інна Йосипівна. Що за новина! Дурниця якась!
С л а в а. Я по суті, Савелію Григоровичу. От він... (показує на Сергія) міг проливати світло, а я — ні?
Інна Йосипівна. Ну все підслухували. Кожне слово.
Наталія Анатоліївна. Нехай скаже і він.
Зоя Іванівна. Я думаю, можна.
Пересмикує плечима Інна Йосипівна.
Савелій Григорович. Давай, тільки швидко.
С л а в а. А у восьмому класі, значить, його комсоргом.
Савелій Григорович. Але ж комсоргом ви його обирали.
Слава. Ми.
А л л а. З Інною Йосипівною. ,