Дві дами продовжували бесідувати, знову й знову підтверджуючи справедливість цієї узвичаєної думки, підкріплюючи її всіма відомими їм прикладами нещасть, яких зазнали ті, хто вчинив інакше, та Енн уже нічого не чула: лише гомін голосів шумів у неї в голові, а думки плутались.
Капітан Гарвіл, який не чув жодного слова, підвівся й одійшов до вікна. Витаючи думками далеко, Енн стежила за ним очима і раптом зрозуміла, що він кличе її до себе. Він кивав, нібито хотів сказати: "Підійдіть сюди, я вам хочу щось сказати"; і підкріплював своє запрошення такою щирою усмішкою, нібито вони були близькими й давніми знайомими. Вона підвелася й підійшла до нього. Дами опинилися в далекому кінці кімнати, а столик капітана Вентворта був тепер ближче до неї, хоч і не зовсім близько. Тільки-но вона підійшла, обличчя капітана Гарвіла знову набрало серйозного, задумливого виразу, який, здавалося, був йому більш властивим.
— Дивіться, — сказав він, розгортаючи пакунок, який тримав у руках, і виймаючи звідти мініатюрний портрет. — Чи впізнаєте, хто це?
— Звичайно. Це капітан Бенвік.
— Так, і ви, безперечно, здогадаєтеся, для кого цей портрет призначений. Але (продовжував він із почуттям) не для неї він був намальований. Міс Елліот, чи ви пам'ятаєте, як ми йшли разом по Лайму та його жаліли? Я тоді подумав… — а втім, пусте. Портрет був намальований на Мисі Доброї Надії. Там він познайомився з юним і талановитим німецьким художником і, вірний слову, яке дав моїй сестрі, позував йому й віз їй цього портрета; а тепер мені доручено подарувати його іншій! Саме мені так пощастило! Але кого ще він міг попросити? І я не обману його сподівань. Проте я без жалю передоручаю це іншому. Він усе зробить (киваючи в бік капітана Вентворта), він якраз і пише листа.
Губи його затремтіли, і він завершив свою промову словами:
— Бідолашна Фанні. Вона б його не забула так швидко!
— Так, — відповіла Енн тихим, розчуленим голосом. — Так, я вам вірю.
— Не те було в її природі. Вона його обожнювала.
— Це не в природі будь-якої жінки, яка кохає від щирого серця.
Капітан Гарвіл посміхнувся, нібито запитуючи: "Ви такі впевнені в жіночій вірності?"
Вона, теж посміхнувшись, відповіла на його німе запитання:
— Так, ми не забуваємо вас так швидко, як ви забуваєте нас. Мабуть, це скоріше наша доля, ніж наша чеснота. Тут уже нічого не вдієш. Ми живемо в домашньому колі, у затишку, на самоті, у полоні власних почуттів. Вашою увагою швидко оволодівають події великого світу. У вас завжди є ремесло, мета, найрізноманітніші справи, вас відвертають турботи й зміни.
— Мабуть, ви маєте рацію. Але якщо великий світ справді швидко відвертає багатьох чоловіків (а я, однак, у цьому з вами не згодний), то цього ніяк не прикладеш до Бенвіка. Його увагою анітрохи не оволодівало те, про що ви розповідаєте. Замирення повернуло його до берега, і з того самого часу він живе з нами, у вузькому сімейному колі.
— Так, — сказала Енн, — ви маєте рацію. Я й забула. Але що ж нам залишається сказати тепер, капітане Гарвіл? Якщо причини не в зовнішніх обставинах, то вони всередині, у чоловічому серці, і капітан Бенвік — один із прикладів цьому.
— Ні, ні, чоловіче серце не таке. Я ніколи не погоджусь, що чоловічому серцю більшою мірою, ніж жіночому, властиво забувати тих, кого воно кохає, кого воно кохало. Я вірю в протилежне. Я вірю у відповідність наших почуттів і тілесної оболонки. І що сильніші наші тіла, то сильніші й наші почуття; більш стійко переносять вони і збурення почуттів, і знегоди долі.
— Мабуть, ваші почуття й сильніші, — відповіла Енн. — Але, підкорюючись тому ж духу зіставлення, я дозволю собі сказати, що наші почуття зате ніжніші. Чоловік міцніший за жінку, але вік його недовгий, що й пояснює мій погляд на чоловічу прихильність. Інакше вам було б занадто важко. На вашу долю й без того випадає стільки знегод, злигоднів, небезпек. Ваше життя сповнене важкої праці й прикрощів, борінь і ризику. Ви завжди далеко від дому, вітчизни, друзів. Ні ваш час, ні ваше здоров'я, ні ваше життя вам не належать. Вам було б надто важко (тут її голос затремтів), коли б на додаток до всього цього ви були б наділені жіночою ніжністю.
— Ні, з цим ми ніколи не погодимось… — почав капітан Гарвіл, але раптом їхню увагу відволік легкий шум у доти цілковито тихому куті, де сидів капітан Вентворт. Це всього лише впало додолу перо; але Енн здригнулася, побачивши, що він ближче до неї, ніж вона думала, і була схильна підозрювати, що перо впало, тому що він ретельно прислухався до звуків, які зовсім не призначалися для його слуху.
— Ти вже закінчив свого листа? — запитав капітан Гарвіл.
— Ще ні, залишилося кілька рядків. За п'ять хвилин буде готово.
— Я тебе й не кваплю. Я тут добре став на якір (усміхаючись до Енн) і спорядився як слід. Зовсім не поспішаю виходити в море. Отже, міс Елліот (притишуючи голос), як я вже сказав, на цьому ми ніколи не погодимось. І на цьому ніколи, певно, чоловік не погодиться з жінкою. Однак, дозвольте мені зазначити, що всі автори проти вас — усі твори проти вас, і у віршах, і в прозі. Якби в мене була пам'ять, як у Бенвіка, я навів би вам п'ятдесят цитат на підтвердження моєї думки, і я не пам'ятаю, щоб колись у житті відкривав книжку, де б не говорилося про жіночу непостійність. Але ж ви, мабуть, скажете, що всі ці книжки написані чоловіками.
— Мабуть, і скажу. Ні, ні, з вашого дозволу, давайте не будемо шукати прикладів у книжках. У чоловіків далеко більше способів обстоювати свої погляди. Їхня освіченість багато вища за нашу; перо здавна в їхніх руках. Не будемо ж шукати доказів у книжках.
— Де ж тоді нам їх шукати?
— Ніде. І нема чого сподіватися, що колись знайдемо. Кожному, мабуть, можна дорікнути упередженням щодо своєї статі; і до цього упередження притягуються деякі події, що сталися в нашому власному колі; а серед цих подій є багато таких (мабуть, це ті, що сильніше за все нас вразили), на які неможливо посилатися, не зраджуючи чужу довіру й не говорячи того, чого не слід було б говорити.
— Ах! — вигукнув капітан Гарвіл, і голос його викривав глибоке хвилювання. — Якби я тільки міг вам передати, що відчуває чоловік, коли він прощається з дружиною й дітьми, дивиться вслід човну, який їх відвозить, доки той не зникне з очей, а потім каже, відвернувшись: "Одному Богові відомо, чи ми ще колись зустрінемося!" Якби я міг вам передати, як знемагає душа його від розлуки; як, повернувшись через рік, переведений до нового порту, лічить він дні до зустрічі й сам себе обманює, говорячи: "ні, до такого дня вони не можуть тут бути", і водночас сподівається, що вони будуть хоча б на день раніше, і, нарешті, бачить їх навіть до того дня, нібито Бог дав їм крила! Коли б я міг вам усе це пояснити і все, що здатний перетерпіти чоловік заради найціннішого золота свого життя! Я кажу, звичайно, про тих чоловіків, у яких є серце! — І він із почуттям притиснув руки до свого власного серця.