— А який вигляд має Мері? — запитав сер Волтер, який був у прекрасному настрої. — Останнього разу, коли я її бачив, у неї був червоний ніс, але, сподіваюся, це буває з нею не щодня.
— О, ні, це було цілком випадково. Вона чудово почувається й має дуже гарний вигляд із самого Михайлового дня.
— Коли б я не побоювався, що через це вона буде виходити з дому в погану погоду, ризикуючи обвітрити обличчя, я надіслав би їй новий капелюшок і мантилью.
Енн міркувала, чи не наважитись їй натякнути, що сукня або чепець навряд чи спричинять небезпеку такої спокуси, коли стук у двері змусив їх про все забути. Стукають! І так пізно! О десятій годині! Чи це не містер Елліот? Вони знали, що він обідав на Ленсдаун Крессент. Мабуть, дорогою додому вирішив до них завітати. Вони не мали сумніву, що це він. Місіс Клей була впевнена, що це він. Місіс Клей мала рацію. З усією пишністю, на яку були спроможні дворецький та хлопчик-слуга, містера Елліота супроводили до кімнати.
Це був той самий чоловік, той самісінький, тільки інакше вдягнений. Енн трохи відійшла вбік, коли він почав вітатися з іншими й виправдовуватися перед її сестрою за таке пізнє вторгнення, але він проїздив мимо й не міг утриматися, він дуже хотів дізнатися, чи не застудилися вона та її подруга напередодні, і так далі, і так далі; і все це говорилося з найвитонченішою поштивістю й так само поштиво приймалося, після чого надійшла черга Енн. Сер Волтер назвав її своєю молодшою дочкою. З дозволу містера Елліота, він його відрекомендує своїй молодшій (згадувати Мері не було нагоди); і Енн, усміхаючись і червоніючи, що їй дуже личило, підійшла до містера Елліота і з того, як він здивувався, побачивши її милі риси, які не згладилися з його пам'яті, відразу не без приємності здогадалася, що він тоді уявлення не мав, хто вона така. Він був цілком здивований, але ще більше був радий — його очі блищали. Він одразу ж висловив своє задоволення від того, що вони, виявляється, родичі, згадав минуле і благав приймати його вже як знайомого. Він був таким же гарним на вроду, як і в Лаймі, тільки його зовнішність ще вигравала, коли він говорив, і тримався він точно так, як належало, так витончено, невимушено й мило, що вона могла порівняти його манери лише з манерами однієї-однісінької людини. Містер Елліот тримався інакше, але, мабуть, так само бездоганно.
Він присів з ними, і загальна розмова стала багато цікавішою. Без сумніву, він був людиною розумною. Досить було й десяти хвилин, щоб у цьому переконатись. Його тон, спосіб висловлюватися, теми, які він обирав, уміння вчасно зупинитись — усе свідчило про розум гострий і проникливий. При першій нагоді він почав розмову про Лайм, бажаючи зіставити їхні думки про нього, але ще більше бажаючи згадати, як дивно вони водночас опинилися в одному готелі; дізнатися про шляхи Енн, розповісти про свої та висловити жаль, що він тоді пропустив можливість засвідчити їй свою пошану. Вона розповіла йому, як і з ким вона проводила час у Лаймі. Це збільшило його жаль. Він провів вечір на самоті в сусідньому номері, постійно чув їхні голоси, чув, як вони веселились; вирішив, що, певно, чудові люди, і прагнув до них приєднатися, навіть не підозрюючи, що вправі їм відрекомендуватись. Якби він спитав, хто вони! Ім'я Мазгроув багато чого йому б сказало. Що ж, це відучить його від безглуздого звичаю ніколи ні про що не питати в готелях, який він узяв собі за правило ще замолоду, думаючи, що джентльменові не випадає бути цікавим.
— Молода людина двадцяти років, — сказав він, — на мою думку, має більш нісенітні уявлення про те, як слід поводитись, ніж будь-хто інший. Засоби, які він обирає, своєю безглуздістю можуть рівнятися лише до його намірів.
Але він не міг звертатися лише до Енн. Він це розумів. Тож почав підтримувати загальну розмову, лише зрідка повертаючись до Лайма. Однак поступово він розпитав її про те, що там сталося невдовзі після його від'їзду. Почувши про нещасний випадок, захотів дізнатися про всі подробиці. Коли він почав свої розпитування, до нього приєдналися сер Волтер і Елізабет, але тут неможливо було не відчути різниці. Енн могла порівняти містера Елліота лише з леді Рассел за тим, як щиро він бажав осягти розумом те, що сталося, і як чуйно він розумів, які страждання їй тоді випали на долю.
Він пробув з ними цілу годину. Вишуканий годинник на каміні сріблясто видзвонив одинадцять разів, а калатало нічного сторожа вдалині вже починало йому вторувати, коли містер Елліот і всі інші, здається, похопилися, що він загостювався.
Енн і подумати не могла, що її перший вечір на Кемден-плейс може пройти так приємно.
Розділ XVI
Була одна обставина, в якій Енн, повернувшись до родинного кола, хотіла б переконатися більше, ніж у тому, що містер Елліот закоханий у Елізабет: вона б дуже хотіла переконатися, що її батько не закоханий у місіс Клей; але в перші години перебування вдома це було для неї вельми й вельми нелегко. Наступного ранку, спускаючись снідати, вона зрозуміла, що ця дама шляхетно удавала, нібито збирається їх залишити. Вона подумала, що місіс Клей, мабуть, сказала, що коли вже приїхала міс Енн, сама вона їм не потрібна, тому що Елізабет пошепки відповіла: "Повірте, для цього немає жодної причини. Жодної, запевняю вас. Вона ніщо для мене порівняно з вами"; а коли вона входила до дверей, почула, як її батько сказав: "Моя дочка має рацію. Ви ще зовсім не бачили Бата. Ви тільки нам допомагали. Не покидайте ж нас тепер. Ви мусите ще познайомитися з місіс Волліз, з красунею місіс Волліз. Я знаю, для вашої шляхетної душі споглядання краси є справжньою насолодою".
Він говорив із такою сердечністю, що Енн не здивувалася, коли помітила, як місіс Клей крадькома позирнула на неї та Елізабет. Власні її риси, мабуть, видали недовіру, але її сестру ця хвала шляхетній душі, здається, анітрохи не збентежила. Дамі залишалось поступитися спільним бажанням, і вона пообіцяла не покидати Бат.
Того самого ранку, коли Енн опинилася наодинці з батьком, він сказав, що вона погарнішала; відзначив, що вона "не така худа, як раніше; її шкіра й колір обличчя значно поліпшились; шкіра стала гладкішою та світлішою"; він довідався, чим вона користувалася. — "Нічим". — "Тільки "Гаулендом?"" — "Ні, взагалі нічим". — "Чудасія!" І, помовчавши, він додав: