Навіть столітні липи і клени у "фольксгартені" (сьогодні це парк ім. Калініна) нітрохи не постаріли, але і — о диво! — не виросли теж!
Тепер скажи сам, чи не могла я мати ілюзію, що застану своїх друзів такими, якими залишила дванадцять років тому?
Тепер мені треба було тільки телефонувати до друга мого дитинства та домовитись щодо часу й місця зустрічі…
Чи зрадів, почувши мій голос?
Як Тобі сказати?
Річ у тому, що за ті роки він взагалі відвик від мого голосу, але коли, нарешті, вже усвідомив, хто його турбує, то йому годилося б уже виявити радість з того приводу.
І коли я о шістнадцятій годині (з дипломатичним кількахвилинним запізненням) увійшла до кафе на вулиці Румунській (гай-гай, а була колись Руська!), то мені назустріч підвівся щуплий елегантний чоловік) тоді щойно входили в моду чоловічі білі костюми), і я до того збентежилася, що в мене почав заплітатися язик.
Прагну бути з Тобою щирою до кінця: не настало розчарування, як ти сподівався, а просто вся ота зустріч виглядала як одне непорозуміння.
А при непорозумінні знімається вина з обидвох сторін, чи не так?
Факт, що цей елегантний мужчина, наче з паризького журналу мод, і той, трохи сутулуватий хлопчина в поношеному костюмі зі старшого брата, — одна й та сама особа, практично не мав для мене вже жодного значення.
З тією різницею, що з наказу доброї, а чи злої сили, образ хлопчини з меланхолійними очима відверто житиме лише в пам'яті мого серця, не зачіпаючи ні живих, ні мертвих, ніби крильце мушки, залляте бурштином…
А що таке мертве крильце мушки в золотому полоні?
Його нема, бо воно мертве, але воно і є, бо, залите бурштином, може існувати до кінця віку нашої планети.
Про що ми розмовляли?
А про що розмовляють малознайомі люди?
Про все і про ніщо.
Він провів мене на вокзал, по дорозі купив галузку білого бузку, передав сердечні вітання моїм батькам і нареченому, тобто Тобі, побажав мені всього найкращого на майбутній "новій дорозі життя", а ще — теплий потиск долоні, трохи формальний поцілунок у руку, "напиши, як заїхала" і finita la commedia![20]
Чи боліло?
Чужі люди не можуть завдати болю, бо це привілей найближчих, чи не так?
А звідки все ж таки той щем у серці?
Не треба задавати таких питань самому собі.
По дорозі, де роздвоюється залізнична вітка Снятин — Лужани, прийшла до мене спокуса, якій я була не в силі опертись.
Десять з чимось кілометрів, тільки десять з невеличким "гаком" звідсіль розміщене село Веренчанка, яке у моєму серці за час проживання у "Польщі" виросло до символу Батьківщини.
Колись у цьому акаційовому селі (їй-бо, тут навіть гаї з самих акацій) учителювали мої батьки, тепер проживала подруга моїх юних літ, найперша повірниця моїх юних тривог, дівчина з гарним грецьким ім'ям Артемізія…
Бути в Римі і не бачити папи римського, хто таке чував?
Тим паче, що я затримуюсь тільки на одну добу. Від поїзда до поїзда.
Післязавтра о цій самій порі буду їхати вже до Станіслава…
Йому, — зацитькувала я свою совість, — розповім, як на мене найшла спокуса походити стежками юності, він, тобто Ти, зрозуміє, і все стане на свої місця.
Кажуть же французи: усе зрозуміти — це все простити…
Хай це буде свічка на вівтар моєї юності.
Так виглядав мій первісний намір, отак малася моя щира добра воля, а як все по-іншому закрутилося!
Сталося щось майже непростиме: я повернулася додому через два тижні без двох днів, а не повідомляла Тебе, що затримуюсь, бо… я кожного вечора готувалася у дорогу і кожного ранку відкладала до наступного дня.
Повертаючи до Веренчанки, я не врахувала того, що тут проживають учні й учениці моїх батьків, колишні мої шкільні подруги і товариші та їх батьки, колишні друзі моїх батьків…
Переді мною постала дилема: або не відвідати нікого (розуміється, Артемізія виняток!), або побувати в гостині в кожного, хто тебе запрошує.
Можна й не додавати, бо буковинці відомі і своєю буковинською гостинністю, бо це знає кожен, хто мав щастя побувати в тому зеленому лузі нашої Батьківщини…
Доїжджаючи до Станіслава, тобто до сьогоднішнього Івано-Франківська, я почала відчувати болісний страх: а чи Ти зустрінеш мене, невдячну, на пероні, а якщо й зустрінеш, то як?
І коли я з вікна вагону побачила, як Ти розгублено шукав своєї "згуби", мене з розчулення запекло в очах. Адже за час моєї відсутності нічого не змінилося ні в нас, ні поза нами.
Просто земля зробила кільканадцять обертів довкола своєї осі і ми знову разом, на тому самому місці, де попрощались…
Чи повинна була я першою торкнутися причини мого запізнення?
Безперечно!
А чому цього не зробила?
Не вмію дати відповідь на це питання.
І до сьогодні не знаю, що мене спонукало піддати такій ризикованій "пробі вогню" своє щастя…
Гай-гай, "якби-то молодість знала, а старість — могла…"
Ще й тепер не раз (по стількох роках!) запитую себе: де було джерело Твоєї незбагненної для мене недосяжної сили волі, а чи чоловічої найвищої проби гордості…
Чи кінець кінців — сплаву одного й другого?
А може, подіяв тут закон, який ми п'ять років тому прийняли без дебатів і одноголосно: основною підвалиною тривалої гармонії у подружжі — це довіра?
Ти взяв мене під руку, валізку в другу руку, і ми подались до дому моїх батьків, який скоро став і Твоїм домом.