Олексі сказав Кошак, що вірмен сподіваються не сьогодні–завтра. Це було ніби не в плані. Якщо Головач не привів людей, на вірмен не доведеться нападати, бо конвой самих микуличинців, як каже Кошак, буде двадцять люда.
Треба зараз же довідатися, як із Головачем. Послати по нього ніяк, й треба ж робити вибір: кого взяти, кого забракувати. Се така річ, що доручити нікому. Тому Олекса доручив хлопчика увазі товаришів, а сам, взявши вірного свого Василя, погнав назад, на Буковець.
Головач привів хлопців, але всього–на–всього одинадцять душ. Вибракувати вже було ні з чого, та й часу не було. Отже, Олекса забрав усіх і повів прямо на ту дорогу, де можна було сподіватися вірмен. Вказав місця, розставив людей, дав знаки, щоб, як тільки покажуться вірмени, наскочити із своєю гвардією з одного боку, а Головач із своїми — з другого. А сам пішов до хлопців. З собою взяв лише Василя Мельника.
Дорогою розпитував про ото саме військо.
Що ж, Василь справився добре й вивідав усе, що треба. Зараз військо те подалося на Чорногору, думаючи, що Олекса там.
— Ну, най собі йдут на Чорногору, а ми тут зробимо своє.
Прийшли на Рокиту. Олексик не скучав — і це вельми втішало батька. Федір Джамиджук підійшов до отамана саме тоді, коли Олекса взяв на руки хлопчика й щось йому розповідав.
— Щос ти, отамане, береш людей, не знаючи, ци вни нам підходе, ци нє.
Вже побудова фрази не подобалась Олексі. Кому це "нам"? Чи то всій ватазі опришківській, чи двом братам Джамиджукам, чи кому?
Олекса поставив хлопчика на землю.
— Біжи, бавси.
Хлоп'я пішло нехотя.
— Ну?
— Та й тот Лаврів, що ти го нам зоставив.
— Та й шо?
— Таке вно, йк рідке г… Розхорувавси, лежит… Каже, що згрішив міцно, приставши ід'нам.
Олекса встав, пішов до Лаврова. Дійсно, хлопець був хворий. Весь час його трусило, схуд, зблід. Олекса лагідно спитав:
— То ти ніби мав казати, шо згрішив–єс, до нас приставши?
— Може, я говорив шо у хоробі, того я не знаю. Може, й таке говорив у потемци, лиш я того не памнєтаю.
— Їк–бес хоків піти ід'хаті, то я ті не бороню.
— А я бороню! — різко й зухвало втрутився Федір Джамиджук. — А я бороню… Цес зайда видів нас усіх, жив із нами, то може прибагти шо.
— Та й я бих казав, шо красше му голов укєти, — обізвався Штефан Джамиджук.
Брати жили між собою в згоді, причім менший поважав старшого, адже завжди його підтримував.
Знов Олексі не подобалася конструкція фрази. Джамиджуки були добрі хлопці, слова нема, але говорити так навіть і Джамиджукам дозволити не можна.
Олекса зробив вигляд, ніби зовсім не чув слів Джамиджуків.
— То я ті кау, шо не бороню. Йди собі, куда хоч. Дам тобі грошей три тинфи, бохонец хліба, та й маєш, ади, все. Коли здужєйш, тогди й підеш. Лиш знай — абес не згадував ніде й перед ніким, шо з нами був. Бо йк скажеш, шо єс із нами ходив, і зрадиш нас, то хуч би ти був і в третій землі, то я тебе дістану й розсічу.
— Я ніде не піду… Я буду у вас, лиш каби здужєв…
Джамиджукам Олекса не сказав нічого, але ще раз згадав слова Єлени, що й свої можуть зрадити.
Сеї ночі вже не спав у гурті опришків, а відокремився так, щоб ніхто не бачив. Гірко було йому ховатися від своїх же, але що робити. Коли можуть і сміють уже так говорити, то зуміють і зв'язати сонного.
Смикайла й Гаштурака послав роздобути іди, бо все вже поїли.
Не дуже довго й барилися хлопці — привели ялівку. Зарізали, м'ясо порубали, половину позатикали на рожни й почали пекти, а половину варили в котлах.
Олекса сам вийшов на ґрунь, аби додивитися, чи не видно знака від Головача. І саме впору, бо знак був. Довбуїп побіг назад. Смикайло саме бавився із Олексиком. Олекса шепнув:
— Став хлопцє… пора.
Поманив пальцем Василя Мельника.
— Ми біжимо, а ти тут довари м'єсо й побавси з хлопчішєм.
Олексичок крикнув був, що й він хоче йти, але Олекса замотав, замотав руками й побіг.
Ех… Погано бути й батьком, і ватажком опришків у той же час.
Всі побігли. Зосталися тільки Мельник із малим Олексиком доварювати м'ясо.
Але встигло воно й доваритися, й переваритися, а опришків усе нема.
II
Наскочили наші хлопці на вірмен. Але знали, що робили купці, коли наймали собі за сторожу микуличинських гуцулів.
Перша ж група опришків, як налетіла на микуличинців, понесла тяжку втрату: наповал було вбито Василя–спузаря й одного путилівського волоха.
Коли Олекса побачив, що найкращий з його леґінів і любимий друг погиб — прямо осатанів.
Він був сильний, він був дуже сильний, оцей Олекса Довбуїп. Ніхто з опришків, а були серед них таки міцні люди — не міг і здалеку рівнятися з Олексою. Але тепер, коли він на власні очі побачив смерть друга, сила його удесятерилася.
Як роз'ярений бик, кинувся він прямо в гущу, і страшно було дивитися на цього розлюченого чоловіка. Він валив своєю тяжкою барткою направо й наліво. Виючи, розліталися покалічені люди, а хто дістав щиріше, валився без звуку.
Вірмени — люди не войовничі і одразу почали тікати. Микуличинці ще боронилися, духу їм давав ватажок Мочернак. Він відбіг у сторону й ладив пістоля. Рахував, що Олекса, зайнятий боротьбою, не помітить. Але Олекса ніколи не тратив ока ні на що, і тільки Мочернак націлився, як Довбуш могутнім рухом швиргонув бартку. Вона вибила Мочернакові з рук пістоля й, видно, сильно поранила руку, бо Мочернак, виючи й вимахуючи рукою, побіг геть.
Микуличинці, побачивши, що їх ватажко тікає, кинулися й собі врозтіч. Опришки наздоганяли їх і били, але мало: кинулися скоріше на здобич.
Олекса зібрав усіх і скомандував бігти назад. Ранені були, на щастя, всі такі, що могли йти власними силами і подалися на села вигоюватися. Мертвих, Олекса сказав, поховаємо, як вернемося.
До табору! До табору! На Рокиту!
Олекса не сказав, що буде далі, бо якби опришки знали, то не бігли би до табору. Олекса в жару помсти за смерть Василя рішив піти на Микуличин і спалити. Якщо так, то це треба було робити якнайскоріше і бігти до табору, аби знов бігти назад сюди — не було жодного смислу. І Олекса теж ніколи так не зробив би, не ганяв би бігом туди й назад хлопців не знати пощо, але…
Але там був Олексик. Його треба було одправити додому, бо бач, як ускладнюються обставини. І Олекса скомандував бігти до табору.