Пані Малгожата затремтіла, коли побачила, що до неї близиться опришок.
— Не бійтеси, не бійтеси, пані, вам нічого си не стане. То хлопчик ци гівка?
Пані Малгожата не могла говорити від страху. За неї відповіла Марцеля:
— Хлопчик, пане отамане, хлопчик.
— Се добре. То біх хоків, аби–сте назвали го Олексов. На памнєтку, шо–м був на єго уродинах.[71]
— Добре, пане отамане. Зробимо, — потакувала пані Марцеля.
— А чому пані нич не говорит?
— Перелякалася дуже, пане отамане. Та й по породі сил нема. То ж тілько бідна намучилася.
— Но нічо, нічо… Най відпічнет.
Нахилився трохи в сторону хорої й, ніби до глухої, підняв голос:
— Вам нічо си не стане, пані. І вашому чоловікові я ніц не зроб'ю. Скажіт му, най не боїтси Довбуша — Довбуш му нічо не зробит. І вам. Ми лиш повечеріїмо та й підемо собі гет. Зоставайтеси здорові.
Олекса вийшов. Марцеля поклала дитину і йшла до опришків, шепнувши на ходу пані:
— А бачите? От усе добре й обійшлося. Лежіть собі спокійно, а я піду до них.
— Ти не боїшся? — прошепотіла пані Малгожата.
— Анітрохи.
Леґіні вже почали з гомоном розсідатися по лавах. Олекса підманив пальцем Марцелю.
— А страва чиста?
— Чиста.
— Не затроєна?
— Ні, пане отамане.
— Ано спрубуй.
— З котрої миски?
Це було сказано так спокійно, погляд очей був такий одвертай, що Олекса усміхнувся.
— Но–но — не треба. Вір–ю. Но–ко, хлопці, напоймоси. Тіцький чєс і не вигіли–сми.
І почалася учта. Пані Марцеля була присутня весь час, і коли бачила, що кому чого бракує, зараз постачала.
— А то маємо господиню добру! — хвалив Олекса й на вихіднім витяг три злотих із тобівки й давав пані Марцелі.
Ледве помітно здригнулися руки у женщини, коли вона брала цей кривавий дар, але знала, що відмовитися не можна.
Опришки пішли. Пані Марцеля сіла на лавку і впала головою на стіл.
Мацєй вийшов за опришками. Почув свист. Чотири тіні з чотирьох боків метнулися у тьмі беззвучно. Взагалі опришки йшли, не видаючи звуків.
Мацєй виждав довго, поки міг думати, що опришки увійшли далеко. Пішов на вежу і вистрілив тричі з трьох мушкетів.
Пан Андрій прилетів на коні, але один погляд сказав йому, що ніби все в порядку. Стомленим голосом говорила пані Марцеля:
— Опришки були, але нічого не зробили ні пані, ні дитині.
Пан Андрій упав на коліна, закрив обличчя руками, а крізь пальці текли сльози.
XXVIII
Страшне вбивство Злотніцького підняло всю шляхту. Не змовляючися, поз'їздилася вона до Станіслава, наче на сеймик. Тільки й розмов було що про Довбуша, про можливі акції рятунку, про потребу щось робити, про деталі кривавої розправи.
— Палив, кажуть, йому руки… вогнисте… йому сипав…
— А чуєте — окупу, грошей, срібла і не хотів узяти.
Ця остання деталь найбільше лякала. Це було щось нове в опришківській діяльності. Розплачуватися грошима — це, коли можна так висловитися, була річ звична; але розплачуватися за своїх хлопів, за систему кріпацтва — це було незвично і страшно.
— А все ж, панове, треба правду казати, покійник був таки лихий до людей і багато замордував своїх підданих.
— Отже, виходить, правильно сказано: якою мірою мірите, тою відміриться вам.
— Або як іще казали мудрі люди: хто проливає чужу кров, той мусить бути готовий до того, що проллється колись і його.
— Панове! Коли вже пішло на латинські поговірки, то й я міг би вам нагадати одне мудре прислів'я: про мертвих або добре говорять, або нічого.
— Справді, панове! Годі судити людину, котра не зможе встати й оборонити себе. А мене от що лякає: до яких же границь буде лазити сей Довбуш? Поки він розбивав собі там, у горах, — ну, нехай… А то, бач, аж куди забрався!
— А де той Злотніцький жив? Я щось його собі не пригадую.
— А в селі Борщевім. Се дві милі від Бучача.
— О! Це справді.
— То ви, пане, ображаєтеся, що вас можуть пограбувати опришки не свого власного виробу, а чужокраєві?
— Прошу облишити свої нудні довціпи, зоставивши їх до слушнішого часу й для більш підхожої для пана аудиторії.
Між іншим, дуже всіх вразив факт цілком іншого поводження Довбуша з сім'єю пана Карпінського. Хтось там буркнув навіть про якісь коншахти з опришками, але його зразу офукнули — занадто високо стояла репутація пана Андрія в повіті.
Шляхта кричала, ґвалтувала. Проекти, один одного дивніші, сипалися як із мішка, виникали щохвилини й щохвилини ж гасли, мов іскри на повітрі.
— Панове! Стривайте!.. Всі наші проекти ні до чого, бо опришків уже тут нема. Вони, очевидно, будуть так налітати несподівано, вихоплювати, кого їм подобається, а кого подобається — будуть зоставляти… гм… Вся біда в тому, що ми не знаємо, в які періоди вони соблаговолять нас навіщати. Воістину — не вісте ні дня, ні часу, в онь же Довбуш при'ідет.
— Взагалі не думаю, щоби ми самотужки могли учинити щось солідне. Тут потрібна поміч держави.
— Треба послати військо в гори, щоб воно впень винищило опришків.
— Гетьманові коронному довести до відома. Він і єдино він міг би щось тут ізробити.
— Се ж його край. Він навіть повинен.
Рада в раду, і на тім стало, що треба повідомити пана гетьмана коронного, показати йому, що робиться, скласти реєстра всім нападам Довбуша на шляхетські двори, особливо замаркувати вбивство і спалення Злотніцького — словом, нарисувати картину шляхетських нещасть так, аби зворушити серце гетьмана.
На делегатів вибрано умисно приятелів покійного Злотніцького — пана ротмістра Фількевича й старосту козинського — Михайла Ястшембського, щоб вони з приятельства яскравіше описали подію.
Делегати поїхали.
І вони, і шляхта, що їх посилала, були певні, що варт їм, делегатам, появитися перед ясновельможним паном, як він, не маючи нічого ліпшого до чиніння, обома руками почне працювати на користь справи підгірської шляхти.
Вони не знали, делегати, що в Швеції влада партії "шапок" давно вже впала, а верх узяла партія "капелюхів" — войовнича французька, яка зразу ж привела до ратифікації шведсько–французького союзу. Вони не знали, депутати, що тоді ж і Ночп пішов… Душею тайної комісії при шведському парламенті став майор, що ходив ще на Україну воювати й попав у московський полон під Полтавою. Його зараз же направлено було до Босфору, аби заключити альянс із султаном. По дорозі заїхав… до Польщі й балакав з Потоцьким про спільний напад на Росію.