— Такий баранчик може тобі стоєти й дваціт років і не зопсуєси. Укинь го у горєче масло — і ідж. На тобі, на, — і совав Олексі до дзьобні баранчиків своєї роботи. Там були й з рогами і без рогів, із хвостами й без хвостів, у всяких чудернацьких позах — повний простір фантазії.
— Та дєкую… бирше не тра… Шо ти їх кіко наробив?
— А продаю. Домарі купуют. І баранці, і колачіки.
Колачіки роздают за померші душі, шо вмерли без сповіді, дес у лісі ци єк. А баранчики роздают за гіти померші або за маржину. За маржину дают бирше. "Даю, — кае, — за худібчине здоров'є. Най Бог прийме за мою та й за люцку маржину…" — Василь сміється.
— Чьо си смієш?
— Бо то парубчєка ліп'є колачкі гівкам своїм. Цес білєвий Іван та придивиси лиш. Він насилає у два, у три рєди на ремінь та й роздає витак гівкам. Та й кождий так, котрий май старший хлопец.
Дійсно, хлопці, яким уже дівки в голові, лагодять побільше сих баранчиків для роздачі дівкам взагалі і своїй вибраній особливо. А дівчата ждуть виспівуючи:
Пішли вівці в полонинку,
Лиш єгнєта бліют,
Ба шо ж наші вівчарики
В полонинці гіют?
Ба шо гіют, ба шо гіют,
Ци не ватагуют?
Поробє нам колачіка,
Прийдут — подаруют.
І дійсно — як надарують котрій! То ж честь — якій найбільше надають: "Дивиси… дают і дают… Вже я не хочу й брати…"
Гнат заглянув до стаї.
— Готово у вас, кухарки?
— Готово! — весело обзивається Василь. Саме весело. Він завжди говорить весело і завжди сміється.
Ватаг дивиться на сонце.
— Но, то тра вже й трембітати.
Бере із стаї довгу свою трембіту ватагівську, мічену, виходить на певне місце, де ноги навіть розставляє у певних гніздах, і трубить.
Перепливчасті різкі звуки стрибають у повному сонця повітрі, встромлюються в нього і гостро летять у далечінь.
Але очарування того, яке відчув Олекса тоді, увечері, тепер не було. Тепер це був тільки сигнал на обід. Однаково і Василь у ріг міг би затрубити. Ще кілька хвилин — і які ближчі пастухи вже показуються по убіччях із своїми стадами. Знову крики, шум, доїння, обідній спочинок і для скоту, й для людей. Так і йде собі полонинське життя. Ніби одноманітне, але для Олекси повне нових привабливих вражень. Його все цікавить, усе радує — і ватаг це помітив.
— Цес хлопец уродивси на пастуха. Такого хтів би–м у стаї мати, — говорив Гнат до одного з пастухів, а Олекса випадково чув. Та фраза, мов на крилах, його підняла. Він і сам хотів би зостатися у цій стаї, але що ж… треба додому.
XXI
Чотири дні пролетіли для Олекси, як одна година. Юр і Видерка нудилися, не знали, куди діти час. Їм усе здавалося одноманітним там, де Олексу чарувала різнорідність. А втім, різнорідності, мабуть, не бракувало і взагалі. От, наприклад, ведмідь прийшов.
— А так, так… Був…
І стріляли хлопці, і гукали, і собаки бігали, а прецінь не злякався. Вибрав хвилинку, коли все поснуло, в догідному місці перестрибнув ломи і — добридень вам! Появився гість серед загород. Але не удалося поживитися. Пес, отой волоський, першим учув і рвонувся з розмаху один, не дожидаючи товаришів. Сильний був звір, понадіявся на свою силу, але прорахувався.
Він був великий, той пес, і мав спеціальну тактику нападу: піднятися на задні ноги і вдарити на ворога не лише лапами, щелепами, а й вагою свого дужого тіла.
І тут він ужив цього способу, не знаючи, з ким має діло. А ведмідь присів і лапою навідліг махнув злегенька. В результаті вирвав псові усе "прирожінє".
Заскавулів пес, завив і качався по землі. Тут набігли другі пси, попрокидалися пастухи. Всі біжать, кричать, стріляють.
А скотина, зачувши у своїм середовищі такого страшного гостя, кинулася врозтіч. Хто куди попав… В усі сторони, униз, в глибини долин.
Вся огорожа довкола стоїща і ломи оті, і вориння де–не–де — все те змела скотина в шаленім лютім бігу. Мов лавина зірвалася з високої гори, котиться й нищить усе на своїм шляху.
Олекса спав на піддашшю. Коли мимо нього пронеслася в божевільнім бігу тисячоголова маса — він скочив і не знав, що це робиться. Йому здалося, що земля провалилася, що гори летять у безодню, а разом із ними і стая, і скотина, і він, Олекса.
Прийшов до себе, коли затріщали вистріли, засвітилися то там, то там вогні. Кожний пастух, вихопивши головню із своєї ватри, біг у тьму ночі боротися з невидимим ворогом.
Олекса кинувся й собі у ту гущу, але, сказати правду, не знав, що має робити. Ведмідь утік. Видно, хтось його поранив у тій заворусі, бо пустив краску. Але, мабуть, не дуже, бо біг повним ходом.
Із сусідньої полонини бігли, шалено гавкаючи, тамтешні пси, за ними теж із горючими головнями чужі пастухи, бо так уже заведено: в хвилину тривоги і пси, і люди біжать до сусідів на поміч. Це було страшенно красиво, як ото невидимі руки несли видимий вогонь, і засіялися темні боки гір рухливими ясними точками, але нікому було тією красотою любуватися.
Пастухи бігали з криками, розбризкуючи іскри довкола себе, заглядали під колоди, під каміння, чи не сховався. Пси полетіли навздогін за звіром.
Гнат уже зорієнтувався в ситуації й голосно короткими фразами віддавав накази: кому куди бігти, яких псів брати, кому заганяти поближче скотину — всім знайшлася робота. В усі боки розбіглися пастухи, й скоро на стоїщі зосталися тільки ватаг, спузар, який ніколи й ні при яких умовах не сміє кинути вогню, й Олекса, що не знав, куди оприділити свою охоту до праці.
— Видиш, іке наше? — говорив ватаг. — Тепер великого шєстє треба, аби усу худобу мав назад. Котра розчєхнуласи, котра ногу вломила, бо то ж бігло, сиротє, у потемках. Котре так загналоси, шо гляба видшукати буде. Може, хіба у ннину, єк не задере медвідь. Бо то він, я вже знаю го поведінку, буде тут лєшувати — ци би не вдаласи удруге штука. Коби йкий стрілец си нагодив та би го вбив. Я був і самий го спрахтив, лиш єк то від стаї рушити.
Почали прибувати перші партії маржини, овець. Найгірше було із свинями: вони так далеко забігли і в таку гущавінь, що трудно було й сподіватися, аби вночі їх можна було відшукати. Про сон уже ніхто не думав. Пригнавши одну партію худоби, пастух зараз же біг із собаками вниз по другу. Отут міг бачити Олекса, що значить добрий пес у полонинах. Без собак пастухи не зібрали б й половини худоби.