Дідичка проявила свою великодушність до того, що за послугу одного ляхівчанина обдарувала всю ляховецьку громаду. Подарувала велику толоку, що сягала від Ляховець аж по Глебівку, Саджавку, Росівку. Щось вище тисячі трьохсот моргів.
Ляхівчани сміялися, що все ж таки Довбуш, властиво, дав їм толоку.
XVII
Аж на четвертий день зійшлися всі в гостинній хаті Цюперєка. Всі, та не зовсім — Штефана не було.
Думки поділилися. Одні казали, що мала місце свідома зрада, другі стояли за несвідому, треті казали, що він погиб від своєї відваги.
— Вигів–сми, єк він засів у хащі та й стрілєв. Я му кау — кікай. А він лиш махнув руков.
— То він і кікати не хтів, бо то го побратими прийшли. Вни го не стрілєли. А йк ми всі пшли, він вийшов ід ним та й поїхав.
Так ніхто нікому нічого не доказав, і про Штефана скоро забули. Крицєків казав, правда, що він довідається про все, і якщо є зрада, то він ізсіче і старого, й молодого Онуфраків, але якось поговорили–поговорили і забули.
Та загалом уся подія зробила погане враження. Якийсь смуток можна було помітити на обличчях хлопців. Що це воно таке? Усюди нас б'ють, ні в чому нам немає удачі, серед товариства зрада — хіба це робота? Що це за отаман, що не вміє дібрати товариства, не вміє поставити його в умови удач і перемог.
А тут і старий Цюперєк шепоче, що довго засиджуватися в Ясені, мабуть, не доведеться.
— ПІош ми си видит… ніби ваші пани ді присилали до наших… ніби аби разом… уни вити, а наші вици… аби не вас, ади…
Нерозмовний був старий, але пусто ніколи не говорив.
Хлопці шепочуться щось усе — благо отамана нема, він у жінки.
А з Єлени вже тільки тінь зосталася. Раніше вона відчувала тягар даного періоду життя, тепер вона відчувала тягар життя взагалі. Не було пощо жити. Чоловіка нема, дитини нема — для кого ж?
І Єлена опустилася. Вставала з самітного ліжка розпатлана й не прибирала волосся. Позапихає як–небудь під хустку та так і ходить. Сорочки не міняє, постолів не роззуває й так, з брудними ногами, лягає й устає.
Олекса лагідний із нею, поводиться мов із хворою дитиною, а вона якось і не відчуває того. Вже не говорить, аби кидав опришківство, ні на що не скаржиться, мовчить — і тільки. Що звелів Олекса — зробить; куди скаже — піде. Неначе й притомна, неначе й несповна розуму. Пробує Олекса розговорити — відповідає одним–двома словами. Нічим не цікавиться. Олексі навіть здається, що якби він сказав їй: "Завтра мене вішають", — то вона лиш запитала б: "О котрій годині?"
Але довго сидіти вдома не можна: є ознака небезпеки. Дав Олекса Єлені грошей, сказав піти до Надвірної й купити трохи муки й трохи пшона.
— А я прийду та й заберу. Будемо, видев, зимувати усі при купі, то аби було шо їсти.
Пішов до Цюперєка — а там — ото! Вже Серечик утік, Мартинчук утік, Квічук утік. А син Цюперєків каже, що прийде згодом, бо іпош… у трунку коле… та й ніби голов болит…
А просто батько надоумив його, що тепер із Довбушем бути тісно — занадто насіли ляхи. Краще на деякий час "звертиси того", а там далі видно буде.
— Може, йкийс шєсливіший ватажко обберетси… Бо цес єкийс… Вісоко літат… На панів си завзєв, а пани, видиш… Ци ми панів подужєємо? Ой га!.. Не наша сила панів задушєти. Каби наша сила — ого!.. Давно би вже… А то видиш… У панів восько, армати… Та де?… Нема шо говорити…
Зосталося при Довбушеві семеро хлопців. Усього–навсього. Троє волохів, Павло Орфенюк, Василь Баюрак, Крицєків і отой Михайло з України. Але він теж якось задумується. Не подобається йому брак єдності.
— Отакі ви… Десять душ вас, та й ті не знайдуть одної думки. Той у луг, а той у плуг. У нас по кількасот народу, а й то в усіх одна думка…
Була вже пізня осінь. Сходиться–стягається маржина до сіл, пустіють полонини. Стоять десь самітні стаї, вже не трембітає там ватаг рано і вечір, не дзвенять калатала, й пастухи не кричать різними покликами на скотину. Тихо, крадучися, підходить вовк–самітник до недавньої людської оселі і, переконавшися, що нікого нема, що він знову сам, довго й протяжливо завиє…
Скоро зима. Довга, сніжиста, гірська зима. Навіть у селі глибокі сніги роз'єднують гуцульські хати одну від одної на багато місяців — а що ж доперва у горах?
Олекса має думку, аби хлопці не розходилися на зимівлю, бо тоді їх і не збереш весною. Але минули ті часи, коли Довбуш міг приказувати й його слово було закон. Всякому абсолютизмові приходять нарешті кінці — і наказ Довбуша замінюється порадою:
— Я бих радив триматиси купи.
— А маєш таке місце, де би було безпечно?
— Маю.
— А шо їсти маєш?
— Маю…
Як торговий договір неначе. Нудно Олексі.
Побалакали, побалакали язиками — от аби блямкати — і рішили зимувати разом.
— Лиш чюй, — каже Олекса твердо. — Абис знав куждий, шо зимі нікого не пушшю з хаті нікуда. Чюли–сте? Зима — то є таке діло, шо по зимі й ровту привести може.
Всі прирекли, що ніхто не вийде з регули й не буде старатися ні явно, ні тайно кинути зимівник.
Пішли. І привів їх Довбуш у такі дебри, що бачили гуцули, бачили всяке в горах, а такого ще й не бачили. Довбуш тільки посміхається із того здивування тим посміхом, як ото великий пан показує приїжджим гостям–провініціалам пишний свій маєток.
— Джерджя си називає… А потік цес то си називає Зелений.
Місце було справді надзвичайне. З трьох сторін ні в який спосіб не можна було зайти — се облегшувало варту.
Застукотіли сокири — то гуцули хату собі ладять. Таки справді хату. Годі вже критися під землею, під корінням ялиць, у вічній тьмі.
— Хоч раз визимуємо си по–панцьки.
Робилося весело — і скоро серед дебрів красувалася хата. Мов ожило провалля. Далі звелів Олекса ставити кошару й дбати сіна на п'ятдесят овець.
— Ци не ватагувати ще хоче наш отаман?
Довбуш посміхнувся. Кивав на Федора.
— Цес знає. Памнєтаєш, єк носив увостаннє до Регника гроші? Там було п'єдесєк мар'яшів — то він ще й досі мені не видав. Тож підемо до єго кошар та й відлучимо за тоті п'єдесєк овец. Мемо бити онна за онну та й тот їсти.
— А до того?
— А до того — дав–сми жінці грошей, аби купила у Надвірні терх муки й терх пшона. Видев, уна вже купила та й іду д'хаті й вінесу суда.
— Молодець отаман, — похвалив Михайло. — Якби ще й про тую, що для неї чарки роблять.