Досвід коронації
їй це дивне це літне заснуле кіно
де біжать дощові і ромашкові титри
де волосся її мов сумне знамено
шумить уночі на зеленому вітрі
їй потреба початись щоб мати кінець
їй потреба вернутись з німого полону
під вечірніх пташок полохливий вінець
під зів'ялого листя непевну корону
Григорій Чубай
1. Ніч на заставі
"Треба втікати в гори", — сказала вона сержантові. Сержант недобре посміхнувся, сплюнув кудись убік і знову пішов телефонувати. Суцільна пітьма була темно-фіолетовою, а два ліхтарі в ній — сліпучо-білими; може, це було гарно, але Оттла вже не мала сили. Вона сіла біля каштана і задрімала під шелест листя. "Бойове спорядження піхоти, — крутилися в її голові слова, десь почуті або прочитані, — так, бойове спорядження піхоти і сьомий взвод, так, дисциплінарні стягнення і обстановка, наближена, наближена до когось обстановка, так, за арматурою вони не сховаються…" Десь у горах стріляли; знову вийшов сержант, прислухався до пострілів і позіхнув; радіо біля казарми передавало котрусь із опер Доніцетті; загалом це була дуже неспокійна ніч; сержант подивився на каштан і подумав, що він би її трахнув, і взув би, і виграв; але сержант боявся зарази, до того ж, дзвонив телефон; "нарешті, сука", — подумав сержант і побіг досередини; сука повідомила, що бензину не дали, автобус приїде тільки вранці, а потім поцікавилася, чи не з'являлася там, у них, — тут, у нас, — дівчина шістнадцяти-сімнадцяти років з довгим золотистим волоссям, ну, щось такого, доганяєш, звати її Оттла, Оттла її звати, її звати Оттла, її Оттла звати, звати Оттла її і вона дочка генерала Д., вона вчора втекла з дому і півгарнізону знову на ногах —?; "є тут одна, — сказав сержант, — туди просилася, дурна якась, я послав її, сука, спитаю зараз, як її звати"; він поклав рурку на стіл і побіг під каштан, "як тебе, су…, звати", вона скрикнула, розплющила очі. "Оттла", — сказав сержант, "що", — сказала вона, "Оттло, іди до телефону, там тебе твій тато чекає", вона слухняно підвелася і пішла до КПП, але там нікого не було і вона з великою підозрою подивилася на сержанта, який придуркувато і все одно недобре посміхаючись, подав їй рурку; "слухаю, Оттла", — сказала вона і довго слухала те, що їй говорили, а потім сказала: "Добре, я чекатиму, хай папа не хвилюється, даю", — і віддала рурку сержантові, який теж слухав дуже довго і дуже уважно, а потім сказав не своїм голосом "йосць", поклав рурку і сів за стіл, уникаючи дивитися в бік Оттли; "добре, що я її не трахнув, — думав сержант, — кому сказати, генеральська дочка, сука, якби я її взув, мене ж розстріляли б і повісили, ні, є все-таки там хтось на небі, що б нам не казали в школі і на політзанятіях", і він з ненавистю глянув на Оттлу, але та вже примостилася на тапчані, спиною до нього, і міцно спала; сержант узяв шинель, вкрив дівчину з головою і пішов геть; тепер уже він сидів під каштаном, слухаючи, як шелестить листя, краєм вуха вловлюючи клапті останніх вістей, що долинали від казарми, прислухаючись, чи не дзвонить телефон, і все ще не в змозі повірити в неймовірне своє щастя, — в те, що він не виграв її, що йому не дуже й хотілося і дуже й не хотілося, і хотілося не дуже, і не хотілося дуже, що так вчасно задзвонив телефон і що вона, сука, виявилася дочкою генерала, сука, Д. Доньці самого, сука, Д., Оттлі, снився тим часом сонячний сопотський мол, безліч лебедів у холодній балтійській воді, вони переверталися смішними лапами догори, а на обрії стояло кілька військових кораблів, які безшумно і водночас стріляли по гігантському дракону, що поволі наближався до молу; "він же мене з'їсть", — подумала Оттла в сні, але їй не було страшно, тільки дуже цікаво і разом з тим якось солодко-солодко; з кораблів продовжували стріляти, снаряди вибухали вже зовсім недалеко від неї і від дракона, але він спритно пірнав під воду, а вона снарядів не боялася, тому що її тато був генерал Д.; "тато" — смішне слово, вона зовсім недавно десь його чула, але де? Оттла озирнулася і побачила Райнера Марію Рільке разом з Лy Андреас-Саломе. "Он як, — подумала вона, — треба про щось у них спитати, вони все-все знають, а через неї навіть Ніцше здурів"; "скажіть, зараз червень?" — без зайвих церемоній звернулася вона до них; "червень, червень", — закивали головами Райнер і Лу; "а чому ж тоді так холодно?" — спитала Оттла, намагаючись стримати зростаючий внутрішній трем; "тому, що зараз тисяча вісімсот дев'яносто восьмий рік, дівчинко", — люб'язно пояснила їй Лу; "неправда!" — вигукнула Оттла; насправді ж це просто шинель упала додолу й Оттла прокинулася.
Вона прислУхалася до голосів знадвору, — так, це папа розмовляв з учорашнім сержантом; рожево-зелене повітря за вікном, червень, її знову спіймали, ну і плювати, може, вона сама цього хотіла.
— І тоді вони припинили стрілянину?
— Так, пане генерале.
— Гм… ну, гаразд, хоча й дивно. Ти хоч трахнув її?
— Ні, пане генерале.
— Гм… Теж дивно. Ну й дурний, треба було трахнути. Щоб знала наступного разу…
— Так, пане генерале.
— Гм… здається, ти не такий уже й дурний. Добре, скажеш командирові роти, що ти вже старший сержант. Або ні, ліпше я записочку йому напишу…
— Так, пане генерале.
Генерал Д. дістав з машини планшетку і почав писати записку, не звертаючи уваги на заспану Оттлу, яка вийшла з КПП.
— Могли б і тихіше триндіти, горлаєте на весь кордон, наче хтось вас ґвалтує, — сказала вона.
— З тобою буде окрема розмова, — сказав генерал. — Сідай ззаду.
— А я хочу спереду.
— А я тобі сказав: ззаду. У тебе й так усе спереду.
— Тоді я не їду.
— Дістанеш. Втім, ти й так дістанеш.
— Плювати, — сказала Оттла і сіла ззаду.
Генерал вручив сержантові записку, поплескав його по спині, і броньований автомобіль щез за пагорбом.
Пахло пилюкою і молодим полином. Жодної хмаринки не було на чистому літньому небі, співав якийсь жайворонок, дзюрчала вода з крана, — Оттла напилася і забула закрутити. Старшому сержантові скажено і люто хотілося спати; він зняв гімнастерку і почав обливатися холодною, як лід, як крига, як сніг, як іній, як град, як каміння з неба, як погляд генерала Д., як погляд ротного, як погляд Оттли, як погляд власних, червоних від безсоння очей у дзеркалі, зеленому від часу, довгого і незрозумілого як життя, холодного як вода з крана; на деякий час це допомогло, в голові потеплішало, час став трохи коротшим і, як уже було зазначено, деяким, очі не пекли, але зміна все одно не приходила.