Тим часом Корін відійшов на узлісся, знайшов казанок, завішений над вогнем, миску і ложку. Видряпав з дна казанка рештки пригорілої каші із шкварками. Сів, поклав миску на коліна. Їв поволі, випльовуючи луски з ячменю. Через деякий час відчув, що хтось біля нього стоїть.
— Сідай, Вісенно, — сказав із повним ротом.
Продовжував їсти, позираючи на її профіль, напівприкритий каскадом волосся, червоного, як кров, у вогняному світлі. Вісенна мовчала, задивившись у полум'я.
— Гей, Вісенно, чому ми сидимо, як два пустельники? — Корін відставив миску. — Я так не можу, відразу стає мені сумно і холодно. І куди вони сховали той самогон? Тільки що стояв тут дзбанок, дідько б його… Темно, як у…
Друїдка обернулась до нього. Її очі палали дивним, зеленкуватим блиском. Корін замовк.
— Так. Це правда, — сказав по хвилі він і кашлянув. — Я злодій. Найманець. Грабіжник. Я втрутився, бо люблю бійки, мені все одно, з ким битись. Знаю, яка ціна яспісу, ядеїту та інших каменів, що трапляються в шахтах Амелю. Хочу набити кишеню. І мені однаково, скільки тих людей завтра погине. Що ще ти хочеш знати? Сам скажу, надурно ти використовуєш ту блискітку, сховану під шкурою вужа. Я не збираюсь нічого таїти. Маєш рацію, не пасую я ні до тебе, ні до твоєї шляхетної справи. Це все. На добраніч. Я пішов спати.
Всупереч словам, він не встав. Схопив тільки гілку і штурхнув нею кілька разів палаючі головешки.
— Коріне, — тихо мовила Вісенна.
— Ну?
— Не йди.
Корін опустив голову. З березового поліна в багатті бухали голубуваті омахи полум'я. Він глянув на неї, але не зміг витримати погляду несамовито сяючих очей. Повернув голову назад до вогню.
— Не вимагай від себе забагато, — сказала Вісенна, закутуючись у плащ. — Так уже водиться, що все незвичайне, неприродне викликає страх. І відразу, огиду.
— Вісенно…
— Не перебивай мене. Так, Коріне, люди потребують нашої допомоги, вони за це вдячні, часто навіть щиро, але гребують нами, бояться нас, не дивляться нам у вічі, спльовують за плечима. Розумніші — як ти — бувають менш щирі. Ти не виняток, Коріне. Від багатьох я вже чула, що вони не настільки достойні, щоб сидіти зі мною біля одного вогнища. А трапляється, що то ми потребуємо допомоги тих… нормальних. Або їхньої присутності.
Корін мовчав.
— Знаю, — продовжувала Вісенна, — що тобі було б легше, якби в мене була сива борода до пояса і гачкуватий ніс. Тоді відраза до моєї особи не привела б до такої плутанини у твоїй голові. Так, Коріне, відраза. Та блискітка, яку я ношу на чолі, то халцедон — йому великою мірою я завдячую мої магічні можливості. Ти маєш рацію, за допомогою халцедону мені вдається читати деякі чіткіші думки. Твої чіткі аж занадто. Не вимагай, щоб я їх сприймала з приємністю. Я чаклунка, відьма, але, крім того, жінка. Я прийшла сюди, бо… бо хотіла тебе.
— Вісенно…
— Ні. Зараз уже не хочу.
Хвилину вони сиділи мовчки. Строкатий птах у глибині лісу, в темноті, на гілці дерева, тамував страх. У лісі водилися сови.
— З тією відразою, — озвався врешті Корін, — ти трохи перебрала міри. Мушу признатись, однак, що ти викликаєш в мені щось на зразок… неспокою. Не треба було показувати мені оте тоді, на роздоріжжі. Той труп, знаєш?
— Коріне, — мовила чаклунка спокійно, — коли ти біля кузні встромив меча у горло врана, мене мало не знудило прямо на гриву коня. Я ледве утрималась у сідлі. Та залишмо це. Закінчимо розмову, яка нікуди не веде.
— Гаразд, закінчимо, Вісенно.
Чаклунка щільніше окуталась плащем. Корін докинув у вогонь кілька трісок.
— Коріне.
— Ну?
— Я хотіла б, щоб ти не нехтував тим, скільки людей завтра загине. Людей і… і інших. Я розраховую на твою допомогу.
— Я допоможу тобі.
— Це ще не все. Залишиться перевал. Я мушу відкрити дорогу через Кламат.
Корін указав розжареним кінцем гілляки на інші вогнища і людей біля них, що лежали, спали чи тихо розмовляли.
— З нашим чудовим військом, — проказав, — нам нема чого тривожитися.
— Наше військо втече додому відразу після того, як я перестану отуманювати його чарами, — посміхнулася Вісенна. — А я не буду отуманювати. Не хочу, щоб котрийсь із них загинув у бою не за свою справу. А Кощій — то не їхня справа, а справа Круга. Я мушу йти сама на перевал.
— Ні. Сама ти не підеш, — сказав Корін. — Підемо туди разом. Я, Вісенно, змалечку знав, коли треба тікати, а коли ще ні. Знання це я удосконалював протягом років практично, і завдяки цьому сьогодні вважають мене сміливим. Я не маю наміру ризикувати репутацією. Не треба одурманювати мене чарами. Спочатку подивимось, як той Кощій виглядає. До речі, як вважаєш, що це таке, той Кощій?
Вісенна опустила голову.
— Боюсь, — прошепотіла вона, — що це смерть.
VI
Отих не вдалось заскочити зненацька в печерах. Вони чекали в сідлах, нерухомі, прямі, задивившись на шереги озброєних селян, що виходили з лісу. Вітер, шарпаючи їхні плащі, робив їх схожими на схудлих, хижих птахів з обскубаним пір'ям, грізних, таких, що будять осторогу і страх.
— Вісімнадцятеро, — полічив Корін, вставши в стременах. — Всі на конях. Шість коней в запасі. Один віз. Микуло!
Коваль швидко перешикував свій загін. Озброєні піками і списами, люди клякнули перед заростями, впираючи ратища в землю. Лучники вибрали позицію за деревами. Решта відступила в гущавину.
Один із вершників рушив у їхній бік, наблизився. Він зупинив коня, підняв руку над головою і щось крикнув.
— Хитрість, — промурмотів Микула, — знаю їх, сучих синів.
— А ми пересвідчимось, — сказав Корін, зіскакуючи з коня, — пішли.
Вони повільно підійшли до вершника, разом, удвох. Незабаром Корін помітив, що Вісенна йде за ними.
Вершник був боболак.
— Я буду говорити коротко, — крикнув він, не сходячи з коня. Його малі, блискучі очка мигтіли, напівприкриті шерстю, що поросла на обличчі. — Зараз я керую загоном, який ви там бачите. Дев'ятеро боболаків, п'ятеро людей, троє вранів, один ельф. Решта загинули. Між нами сталися непорозуміння. Наш колишній командир, воля якого привела нас сюди, лежить там, у печері, зв'язаний. Ви зробите з ним все, що захочете. А ми хочемо їхати геть.
— Дійсно, промова була коротка, — пирхнув Микула. — Ви хочете їхати геть. А ми хочемо з вас кишки випустити. І що ти на це скажеш?