Понад плотом, зі сторони лісу, пролетів розпростертий у стрибку кінь, налітаючи на сивка у зеленій попоні. Сивко сполошився, рвонув вуздечку, перекидаючи високого врана, що намагався його осідлати. Микула, не вірячи власним очам, побачив, що новий вершник роздвоюється на покруча в каптурі, який припав до кінської гриви, і на ясноволосого чоловіка з мечем, який сидів позаду.
Довгий, вузький клинок меча описав два півкола, блиснули дві блискавки. Двох вранів враз змело з сідел, вони повалились на землю в хмарі пилу. Третій, загнаний аж під дровітню, повернувся до дивної пари і дістав удар під бороду, якраз під сталевий нагрудник. Вістря меча зблиснуло, виглядаючи з потилиці. Ясноволосий зіслизнув з коня і перебіг подвір'я, відрізаючи високого врана від його коня. Вран добув меча.
П'ятий вран крутився посеред подвір'я, намагаючись опанувати коня, що танцював та косив очі на палаючу кузню. З піднесеним бердишем він хвилю роззирався, вагався. Врешті ревнув, ударив коня острогами і кинувся на покруча, що вчепився за кінську гриву. Микула побачив, як малюк відкидає каптур і зриває з чола пов'язку. І зрозумів, що то дівчина! Вона трусонула рудою гривою і крикнула щось незрозуміле, простягаючи долоню у бік врана. З її пальців бризнула тонка смужка світла, ясного, як ртуть. Вран вилетів з сідла, пролетів у повітрі дугою і звалився на пісок. Його одяг димів. Кінь, б'ючи землю всіма чотирма копитами, іржав, тряс головою.
Високий вран із сонцем на шоломі поволі задкував перед ясноволосим до палаючої кузні, згорблений, обидві руки — в правій меч — простягаючи перед собою. Ясноволосий ударив раз і вдруге. Меч врана відлетів убік, а він сам, головою вперед, завис на вістрі, що наскрізь прошивало його. Ясноволосий відступив, шарпнув, вирвав меча. Вран упав на коліна, зарився обличчям у землю.
Вершник, що його висадила з сідла блискавка рудоволосої, став навколішки і мацав у пошуках зброї. Микула отямився від здивування, зробив два кроки, підніс угору клоницю і опустив на потилицю врана. Хряснула кістка.
— Це не потрібно, — почув біля себе. Дівчина в чоловічому вбранні була веснянкувата і зеленоока. На її чолі блищав дивний камінь.
— Пані вельможна, — заникувався коваль, тримаючи свою палицю, як гвардієць алебарду. — Кузня… Спалили. Хлопця убили, зарубали. І Радима. Зарубали, бандити… Пані…
Ясноволосий повернув ногою тіло високого врана, приглянувся до нього, тоді підійшов, ховаючи меча.
— Отже, Вісенно, — мовив, — тепер то я вже втрутився по-справжньому. Єдине, що мене непокоїть, чи порубав я тих, кого треба?
— Ти єси коваль Микула? — спитала Вісенна, знявши вгору обличчя.
— Я. А ви з Друїдського Круга, вельможні, будете? З Майєни?
Вісенна не відповіла. Вона дивилась на узлісся, на гурт людей, що бігли до них.
— То свої,— мовив коваль, — з Ключа.
V
— Поклали ми трьох! — гримів чорнобородий ватажок загону з Порога, потрясаючи косою, настромленою на сторчака. — Трьох, Микуло! За дівками на поля пригнались, і там ми їх… Один ледве здолав утекти, на коня скочив, сучий син.
Загін, згромадившись на поляні, всередині кола, утвореного вогнищами, які окропляли чорноту нічного неба іскрами, горлав, викрикав, вимахував зброєю. Микула зняв угору руки, заспокоював, бо хотів послухати, що скажуть інші.
— До нас учора звечора прискакало четверо, — мовив старий, худий, як тичка, староста з Качана. — Я думав, мені вже кінець. Певно, хтось доніс, що я змовлявся з вами, ковалю. Якраз я встиг вилізти на вишки в стодолі, драбину втягнув, вила в руки. Ходіть, кричу, сучі сини. Ну, хто з вас перший, кричу. Взялися вони стодолу палити, вже би й по мені було, але люди не витримали, пішли на них гурмою. Тамті на коней, якось пробились. Наших пару полягло, але одного з сідла змели.
— Живий? — спитав Микула. — Переказував я вам, щоб кого живим узяти.
— Ееее, — жахнувся тичкуватий. — Не встигли ми. Баби взяли окропу, прибігли перші…
— Я завше казав, що в Качані гарячі баби, — пробурчав коваль, чухаючи потилицю. — А того, що доносив?
— Знайшли, — коротко мовив худий, не вдаючись у подробиці.
— Добре. А зараз слухай, громадо. Де ті сидять, вже знаєм. На підгір'ї, коло вівчарських колиб, є ями в скелі. Там бусурмани засіли, і там їх дістанем. Сіна, хмизу візьмем на вози, викуримо їх, як борсуків. Дорогу завалим, не втечуть. Так з тим ото рицарем, що зветься Корін, я врадив. А мені, як знаєте, воювати не вперше. З воєводою Грозимом на вранів ходжав я в часи війни, ще до того, як у Ключі осів.
Тишу знов порушили бойові вигуки, але вони швидко стихли, стримані словом, спочатку тихим, непевним. Потім воно залунало голосніше. Врешті запала тиша.
Вісенна висунулась з-за плечей Микули, стала біля коваля. Зростом не сягала йому й до плеча. Натовп загомонів. Микула знову підняв обидві руки.
— Настав такий час, — закричав, — коли нема чого далі в таємниці крити те, що я за допомогою послав до друїдів з Круга, коли комес з Майєни відмовив нам у допомозі. Не новина для мене, що чимало хто з вас на це криво дивиться.
Натовп повільно замовкав, хоч і далі хвилювався, гомонів.
— Це пані Вісенна, — сказав Микула повільно, — з майєнського Круга. З допомогою до нас поспішила на перший поклик. Ті, що з Ключа, вже її знають, людей вона там лікувала, зціляла міццю своєю. Так, люди. Пані то маленька, але сила її велика. Понад розуміння наше ота міць, і страшна вона нам, але допомогою нам послужить!
Вісенна не промовила ні слова, не зробила жодного жесту до зібраних. Але скрита сила цієї малої, веснянкуватої чаклунки була неймовірна. Корін здивовано відчув, як сповнює його дивне піднесення, що тривога перед тим чимось, яке криється на перевалі, тривога перед невідомим, зникає, розсіюється, перестає існувати, стає зовсім не важливою доти, поки блищить сяючий камінь на чолі Вісенни.
— Як бачите, — продовжував Микула, — і на того Кощія спосіб знайдеться. Не самі ми йдемо, не беззбройні. Але насамперед розбійників мусим вибити.
— Микула правду каже! — ревнув бородач із Порога. — Що нам — чари не чари! На перевал, хлопці! На погибель слуг Кощієвих!
Юрба ревнула одноголосо, полум'я вогнищ зблиснуло на вістрях кіс, списів, сокир та вил.