Дорога, з якої нема вороття

Страница 4 из 11

Анджей Сапковский

— Звідки маю те знати?!! Чи ж бачив його хтось? — крикнув коваль. — Може, зовсім нема ніякого Кощія? Тільки страху хочуть вам, простакам, під зад нагнати. Бачив його хтось?

— Не городіть дурниць, Микуло, — Радим похилив голову. — Самі знаєте, що з купцями ходили для охорони не прості забіяки, обвішані залізом, — справжні різуни. А вернувся хтось із перевалу? Ні, Микуло. Треба чекати, кажу вам. Дасть комес з Майєни допомогу, тоді інша річ.

Микула відставив молот, знову вклав прут у вогонь.

— Не прийде військо з Майєни, — сказав він понуро. — Побились панове між собою. Майєна з Разваном.

— За що?

— Та хіба зрозумієш, чого вельможні б'ються? По-моєму, з нудьги, злидні запрілі! — гаркнув коваль. — Лиш гляньте на нього, на комеса. За що ми йому, гадині, данину платим?

Вирвав прут із жару, аж сипонули іскри, махнув ним у повітрі. Чоп відскочив. Микула схопив молот, гепнув раз, другий, третій.

— Коли комес мого хлопця вигнав, я його до Круга тамтешнього послав, допомоги просити. До друїдів.

— До чаклунів? — спитав з недовірою стельмах. — Микуло?

— До них. Але хлопець ще не вернувся.

Радим похитав головою, встав, підтягнув штани.

— Не знаю, Микуло, не знаю. Не для моєї це голови. Але й так на одне й те саме виходить. Чекати треба. Кінчайте роботу, якраз ідуть, треба мені…

Перед кузнею, на подвір'ї, заіржав кінь.

Коваль завмер із молотом, піднесеним над ковадлом. Стельмах зацокотів зубами, зблід. Микула відчув, що йому дрижать руки, мимоволі витер їх об шкіряний фартух. Не допомогло. Ковтнув слину і рушив до виходу, де виразно вимальовувались постаті вершників. Радим і Чоп посунули за ним, тримаючись дуже близько, позаду. Виходячи, коваль опер прут на стовп біля дверей.

Побачив їх шестеро, всі верхи, в перешиванках, набиваних залізними плитками, в кольчугах, шкіряних шоломах із сталевими виступами для носа, що стриміли поміж рубіново-червоними очима, які займали половину обличчя. Прибулі сиділи на конях непорушно, мовби недбало. Микула, перебігаючи поглядом від одного до іншого, бачив їхню зброю — короткі списи з широким вістрям. Мечі з чудернацько викутим лезом. Бердиші.

Прямо перед входом до кузні стояло двоє. Високий вран із знаком сонця на шоломі, на сивому коні, прикритому зеленою попоною. І другий…

— Матінко, — шепнув Чоп за плечима коваля. І захлипав.

Другий вершник був людина. Мав на собі темно-зелений вранський плащ, але з-під дзьобуваного шолома дивились на них бліді, голубі — не червоні — очі. В очах тих крилося стільки байдужої, холодної жорстокості, що Микулу пройняв потворний, нудотливий страх, що вдирався з холодом у нутрощі, а потім сповзав мурашками до ніг. Тиша панувала й далі. Коваль чув дзижчання мух, що клубочились над купою гною за плотом.

Чоловік у шоломі з дзьобом промовив першим.

— Котрий із вас тут коваль?

Питання не мало сенсу: шкіряний фартух і статура Микули зраджували його з першого погляду. Коваль мовчав. Краєчком ока він побачив, що блідооокий подав знак одному з вранів. Той перехилився в сідлі і махнув навідліг гізармою, яку тримав посередині держака. Микула скорчився, мимоволі ховаючи голову в плечі. Однак удар не був призначений для нього. Лезо встромилося Чопові в шию і ввігналося навкіс, глибоко, ламаючи ключицю і хребці. Хлопець похилився плечима на стіну кузні, заточився на стовп біля дверей і звалився на землю біля порогу.

— Я питав, хто тут коваль, — нагадав чоловік у дзьобуватім шоломі, не спускаючи очей з Микули. Долонею в рукавиці він торкав топір, привішений біля сідла. Два врани, що стояли далі, кресали вогонь, запалювали смолоскипи, роздавали іншим. Спокійно, без поспіху, ті оточували кузню, прикладали полум'я до стріхи. Радим не витримав. Затулив обличчя руками, заридав і рушив прямо, поміж двох коней. Коли він порівнявся з високим враном, той з розмаху встромив йому списа в живіт. Стельмах завив, упав, двічі зігнув і розпрямив ноги. Потім завмер.

— Ну і що, Микула, чи як тебе там? — проказав блідоокий. — Ти залишився сам. І нащо тобі це було? Людей бунтувати, за допомогою десь там посилати? Ти думав, не дізнаємось? Дурний ти. Є по селах і такі, що донесуть, лиш би нам догодити.

Стріха на кузні тріщала, стогнала, бухала брудним, жовтуватим димом, врешті гуркотнула, ревнула полум'ям, сипонула іскрами, гикнула потужним подихом жару.

— Твого челядника ми взяли, перестріли дорогою, куди ти його посилав. На того, що повинен прийти з Майєни, теж чекаємо, — продовжував чоловік в шоломі з дзьобом. — Так, Микуло. Запхав ти свого паршивого носа туди, куди не треба було його пхати. За це спіткає тебе зараз велика неприємність. Так собі думаю, що варто би тебе посадити на палю. Знайдеться тут на хазяйстві якась порядна паля? Або ще краще — підвісимо тебе за ноги на дверях стодоли й облупимо шкіру, як вугря.

— Добре, досить тих балачок, — мовив високий вран із сонцем на шоломі, кинувши свого смолоскипа у відчинені двері кузні. — Зараз збіжиться сюди ціле село. Кінчаймо з ним, забираймо коней зі стайні і від'їжджаймо. Звідки то береться у вас, людей, отой потяг до катування, до тортур? Зрештою, непотрібних. Давай кінчати із ним.

Блідоокий не повернув голову в бік врана. Похилився в сідлі, посунув конем на коваля.

— Заходь, — сказав він. У його блідих очах тріпотіла радість убивці. — Заходь усередину. У мене нема часу, щоб випатрати тебе як слід. Але можу тебе принаймні засмажити.

Микула ступив крок назад. На плечах чув тягар палаючої кузні; там гриміли, падаючи, балки. Ще один крок. Він спіткнувся об тіло Чопа і об прут, який хлопець звалив, падаючи.

Прут.

Микула нахилився, блискавично схопив важке залізо і не розгинаючись, знизу, з усієї сили, яку додала йому ненависть, ввігнав прут прямо в груди блідоокого. Викуте, вістря прошило наскрізь кольчугу.

Коваль не чекав коли чоловік звалиться з коня. Він кинувся бігти навкіс через подвір'я. За ним вереск, стук копит. Добіг до дровітні, вчепився пальцями в клоницю, оперту під стіною, відразу ж, з півоберта, сліпо ударив. Удар влучив прямо в морду сивка в зеленій попоні. Кінь став дибки, звалюючи в пил подвір'я врана з сонцем на шоломі. Микула ухилився, короткий спис торохнув у стіну дровітні, задрижав, заколихався. Другий вран, готуючи меча, пришпорив коня, уникаючи удару клониці. Троє інших пробували напасти, з криками вимахуючи зброєю. Микула застогнав і, крутячи важезною палицею, оточив себе страхітливим колом-млином. Він влучив у щось, знову в коня, який заіржав і затанцював дибки. Вран якось у сідлі утримався.