Дені тим часом міркував собі: "Тепер я не зможу більше ходити до колежу… Ми житимемо тут, біля курчат та городини".
Марія Кавельге навшпиньках вийшла з кімнати, лишивши незагашену свічку. Дені, простягшися під теплою ковдрою, почав подумки впорядковувати розкішне життя. Він стрілятиме дичину та ставитиме верші – тільки й роботи. Щодо хліба – їстимуть лише житній. Не матимуть турботи, чи вийде Розета заміж – принаймні найближчими роками. Може, пізніше, геть пізніше… В усякому разі, нині це не загрожує… Він дихнув на повні груди, витягся під ковдрою. А як же мрець?.. Доведеться пережити темну смугу, днів кілька. Він захворіє, всі казатимуть: "Яка вразлива дитина…" Померлого поховають, замурують у склепі – і край, і все як слід, усе як належить…
Отакі думки та гадки снувалися в голові у Дені; він не був ні черствий, ні жорстокий, тільки ще не відчув усім своїм єством, що то таке – вічна розлука з батьком. Він лежав на великому ліжку. Коли повертався з боку на бік, у матраці сухо шурхотіла солома, груба ковдра була приємна для тіла. Свічка, що її залишила Марія Кавельге, спершу кидала світло лише на червоні кахлі, на кретонову заслону в білі та сині смужки і ще на майже вичовганого лева на килимку біля ліжка; потім він помітив у кутку навпроти ще одне ліжко, на якому горбилася ковдра, а з-під неї чути було спокійне і таємниче дихання.
У кімнаті, крім ліжок, не було інших меблів. Біля стіни лежало зсипане на купу зерно, стояли кошики з пляшками. Дені раптом перелякався, що його покинули самого. Але від того, хто спав у ліжку навпроти, до нього сягало приязне дихання й тепло. Дені не знав, чи то Ірен, його молочна сестра, чи покоївка, чи, може, Ізідор, що відбував військову службу в Тарбі і, може, саме тепер приїхав у відпустку. Хлопець сперся правою щокою на руку й почав приглядатися до того острівця, того континенту на хвилях подушок, до того невиразного волосся, що темніло, як ліс у тумані. Прокукурікав півень. Човгання кроків, голоси, рипіння хвіртки – все це свідчило, що там, за дверима, жалюгідне людське життя йде своїм шляхом.
Розвиднялося. Молода кров прудко бігла по жилах і в Дені, що не спав, і в тієї невідомої істоти, сон якої сповнював кімнату якоюсь тваринною лагідністю. Дені невиразно відчував, що трагедія, яка відбулася поблизу, не має справжньої ваги, нітрохи не порушить світового ладу. І зненацька його охопив сум. Йому забажалося, щоб тут, біля нього, був свідок його переживань, і він кахикнув щоб розбудити того, хто спав. Потім уголос поскаржився! "Боже мій, яка це мука!" Та невідомий не озвався, не виринув з безодні спокою, в якій тримала його всемогутня юність. Тоді Дені схопився й, тремтячи від холоду, босими ногами по холодній підлозі попрямував до ліжка.
Ще не дійшовши, він уже здогадався, що то спить дівчина: може, тут діяла еманація, якісь невловимі струми. Дівчина… Одна з життєвих таємниць; друга таємниця – смерть… Дені злякався, що дівчина його побачить. Йому було соромно своєї худорлявості, своїх вузьких грудей. Квапливо одягся. Вмиватися? В такий день можна обійтися й без умивання.
Кухонні двері були відчинені: подружжя Кавельге, мабуть, і ночувало в замку. Дені побачив у передсвітанковій млі розкуйовджені хризантеми. На дорозі пролягли свіжі колії від коліс. Стрибнув пес і поклав йому на груди брудні лапи. Біля ґанку в ранковій прохолоді тремтіло на вітрі кілька троянд. Увійти чи ні? Треба якось зважитися. Цього не обминеш.
У передпокої на столику в стилі ампір тьмяним у світанковому сяйві пломенем горіла забута лампа. За дверима батькового кабінету бубоніли голоси, щось клацнуло, – мабуть, у столі замкнули шухляду. Великої шкіряної канапи не було й видно: вона вся сховалася під купою складених на неї старих вицвілих капелюхів, дешевих плащів. Дені зрозумів, що його вже перенесли до кімнати на другому поверсі,– там були прочинені двері, що виходили в сад.
Він пішов нагору східцями, марно намагаючися думати про батька. Батько не звертав на нього уваги, не цікавився ні тим, що він робить, ні його успіхами; він був якийсь ніби відчужений, якийсь прихований, його стримані питання не вимагали відповіді. Але інколи він ніби трохи наближався до хлопця; Дені запам'ятав батькову сухорляву руку, жовту від нікотину, його прим'яті повіки, його карі очі, в яких блимав такий веселий і ласкавий промінчик, коли батько схилявся над хлопцем, Та частіше він спалахував ніжністю до Рози: батько приносив їй квіти, парфуми, обіцяв повезти на море, до Парижа…
Дені ввійшов не вагаючись, не даючи собі й хвилини на роздумування. Ті, хто сидів коло цієї маріонетки, вбраної у фрак, не знали, що вже займається день. У кришталевому резервуарі лампи вигорів мало не весь гас. По обидва боки розп'яття стояли запалені свічки. На блюдечку – самшитова гілочка. Дені побачив випростані ноги, завинуті в покривало. Тіло вже набуло форми саркофага. З-під пов'язки, яка обвивала голову, стирчали сивуваті вуса, мов у живого.
Дені весь здригнувся, як деревце від кореня до верховіття. Хіба не однаково, чи тут лежить його батько, чи хто інший? Це був мрець, це була смерть, що володіє всіма нами. Ось єдина незаперечна істина, єдина безсумнівність. Чому ж тоді трамваї ходять, як і раніш ходили? Треба зупинити всі поїзди, висадити всіх пасажирів, гукнути їм: "Хіба не знаєте, що й ви помрете?" Навіщо читати газети? Що важливе може статися в світі, коли він приречений на смерть? Перед цією звісткою нікчемним видається все інше. Навіщо вчитися, коли завтра тебе викинуть на смітник, приречуть на гниття, на зникнення. Оце єдина істина… Якщо існує інша – ми її не знаємо. Ми певні тільки одного – існування смерті. Релігія? Суспільний устрій? – це колонади край прірви, споруджені, щоб створити ілюзію, ніби існує якийсь лад у цих туманах та хмарах, під якими глибочить безодня…
Дені заплакав, та не за батьком, а над непереможністю цього закону; так виє тварина, відчувши смерть. Лоша стає дибки перед шкуродернею, ягня мекає коло калюжки пролитої крові, дитина людська мусить розплющеними очима зазирнути в спільну для всіх безодню. Як вони всі можуть щось робити, вештатись туди й сюди, дбати про безліч усяких дрібниць, відчувати потяг до іншої істоти, істоти, також приреченої на загибель, плодити з нею майбутніх мерців, примножуючи здобич смерті? Люди мають віру, в щось там вірять… А в смерть і вірити не треба, бо ми бачимо її, стикаємося з нею щохвилини, вітаємо її на вулиці…