Роза сказала, що цього вечора багато летючих зірок. Дені запалив сигарету.
– Чи пам'ятаєш П'єрові вірші про заблудлі метеори…
І Дені, запинаючись, продекламував:
Сузір'я, зграї хвиль і гра їх таємнича,
Боліди, що з небес летять у вир морський,–
Це, Аттісе, ніщо. Є лиш твоє обличчя
Та очі, що на них цілунок мій гіркий.
– А далі? Я вже не пригадую!
– Стривай, – сказала Роза, – далі так:
Ти нищиш береги, бентежний океане…
– Ну, звичайно! От бовдур я. Геть забув:
Смертельна страва ця, найзгубніша на світі;
Обличчя це бліде, рожеві ці уста –
То овоч, що в мої долоні впав відкриті.
– Я вчора отримала від нього листа, – помовчавши, сказала Роза.
– Як йому там ведеться? Здоровий?
– Так. Сподіваюся. Я ще не дочитала.
– Бідолашний хлопець! – сказав Дені.– Він так мене любив, а я був із ним брутальний. Коли повернеться – буду добрим, ласкавим до нього. Та йому до того байдуже, – він мене вже не любитиме.
Вони почули в себе над головами легкий шум. Видно, Ірен обіперлася на підвіконня. І Роза гукнула голосніше:
– Нарешті хоч подихати можна. Чи не так, Ірен?
У відповідь грюкнула віконниця. Роза попросила брата піднятися нагору.
– Присилуй себе, будь хороший.
Але Дені заперечив: він і так уже двічі умовляв її, а вона – ані пари з уст.
– Заробив же я хоч одну ніч спокійну. Ото вже посплю!
У Рози вихопилось: "Ох, Дені!" – і, вдаючи з себе лиху, вона придушила смішок.
У нежилих покоях потріскували меблі. Ірен заснула в сльозах і тихенько хропіла, тримаючись рукою за люльку. Роза уже з чверть години стояла на колінах, поклавши голову на ліжко; вона не могла зосередитись на молитві і раз у раз збивалася. Зате Дені, простягшись на дивані, вже без колишнього страху думав про те, що в цій самій кімнаті його батько наклав на себе руки. Шкіряні сидіння крісел і досі віддавали запах його улюблених сигар. Дені тепер уже не боявся небіжчиків. Яка втіха побути наодинці з собою! Із завтрашнього дня можна відправляти на продаж виноград. Головне, щоб сварка з Ірен не позначилася на взаєминах із Кавельге. Треба, щоб безглузда колотнеча не доходила до старого. А коли дитину довірять няньці й перестануть годувати супами, після першої ж сварки я перейду в окрему спальню. Цікаво, чи важко буде це зробити? Схоже на те, що Ірен таки любить його… А може, й ні – їй вражено самолюбство, та й тільки. Дені ніколи не вірив, що він може подобатися жінкам. Та він і сам відчував до себе якусь фізичну відразу. Ірен носить його прізвище, живе в замку, стала матір'ю Поля Револю… Чого їй ще може забагнутися? А яка терпляча Роза! Проте й вона покине все це, не витерпить такого життя… "їй всього двадцять два роки… Нікого вона по-справжньому не кохає. А чого я такий певний, що нікого? Її самотність якась дивна. А проте інколи буває досить одної зустрічі… Яке ж у нашім житті все нетривке – просто жах! Усе плине, міняє форму, не зупинити й на хвильку часу, коли життя стало таке, що його можна терпіти.
Роза наслухала порошіння дощу по листю. Яка благодать! Дощик тихий – ні грози, ні граду. Тепер Полеві буде ліпше, бо мине виснажлива спека, а головне, він уже не буде страждати через оту селянську звичку матері – напихати дитині шлунок. А чи могла б Роза більше вболівати за власну дитину? Хто зна, адже її син не продовжував би роду Револю. Дивно, що вона раптом стала надавати цьому такої ваги. Мало-помалу її змагала дрімота, почало хилити на сон. Раптом думка, – вона й сама не могла б сказати, де її вичитала, – протнула їй розум: "Для порятунку дитини жертвувати матір'ю". Ночами, коли йшов дощ, вона думала про близьких небіжчиків, але не тому, що тужила за ними; вона шкодувала, що їх поховано в склепах і тому позбавлено переваг, якими користуються бідняки: їхні останки приймає земля, і небесна волога крізь трави, коріння, пісок доходить до них.
– Ти підготувала її, сказала, що має приїхати нянька? – спитав Дені сестру, виходячи з автомобіля.
Роза відповіла, що не бачила невістки. Ірен веліла подати їй сніданок у спальню.
– Але я попросила її матір, щоб поговорила з дочкою. Марію неважко було схилити на наш бік, – вона й сама добре знає, що Ірен недосвідчена і нічиєї ради слухати не хоче.
Ірен вийшла до столу, трохи спізнившись, очі в неї були червоні й запухлі. Брат і сестра говорили про якихось не знайомих їй людей. Вона сиділа перед тарілкою насуплена, і Роза спитала, що з нею, чи, бува, не захворіла?
– Попоїжте хоч трошки – це необхідно для Поля.
Ірен вибухнула плачем і вибігла з їдальні. Роза подала братові знак вийти за нею. Він устав із страдницьким виглядом. "Нарешті почалася криза, – подумала Роза. – Ще трошки – і хвороба піде нанівець, усе буде гаразд". Брат не вертався; вийшовши східцями на площадку другого поверху, вона почула слова і хлипання.
– Я погоджуюсь, хай приходить нянька… Ти добре знаєш, я не через це плачу… Я зроблю все, що захочеш ти, ти, але не твоя сестра. Ну й чого вона не дбає про власне життя, а лізе в чуже? Чому не виходить заміж, як усі жінки? Чому стримить тут і нацьковує тебе проти мене? Хай тільки насмілиться відібрати в мене малого – я її вб'ю! Еге ж, наперед кажу тобі – вб'ю! Я накою тут лиха!..
Почувся голос Дені, на диво сумирний, тихий голос. Брат закликав до розважливості, просив угамуватися. А що вона розкричалася ще дужче, то Роза повернулася східцями вниз, вийшла на веранду і зупинилась там, прихилившись до стіни.
Година видалася похмура, – ніхто й не помітить цього вечора летючих зір. З відчиненого вікна над її головою долинали крики – справжня буря гніву й ненависті. Роза не могла розібрати слів, та вони для неї нічого й не важили; їй і так було ясно, що вона – причина того відчаю, вона привід і джерело всіх чвар. Чому вона втрутилася? Захищала здоров'я дитини?.. Ні, вона гаразд розуміла, що йшлося не про здоров'я дитини. Це – боротьба між сестрою й дружиною за вплив, за правування. Це звичайна сутичка, яка трапляється у всякій родині, заспокоювала себе Роза. Але ж чому тоді цієї темної ночі, коли навіть не розгледіти примарних дерев, так заходиться її серце? Як стискається воно, як воно ниє! Коли б вистачило їй сили зробити бодай кілька кроків, вибратися звідси, загубитися на отій невиразній стежині; але вона не могла й ворухнутися, ніби тіло її прицвяховане до стіни, тільки тремтіли ноги.