Хрущі гули навколо каштанів, укритих рожевим та білим цвітом. Леоні Костадо сказала, що на виноград заповідається врожайний рік. Вона попросила Розу писати їй щоразу, коли дістане листа від П'єра. Він матиме першу відпустку десь у пору збирання винограду.
Нарешті Леоні важко влізла в автомобіль, і його чадний дух на мить забив аромат бузку.
А через день у Леоні Костадо стався апоплексичний удар. І вона померла на місяць раніше своєї подруги Люсьєни, в котрої, як їй здавалося, був "нікудишній вигляд". У час агонії біля неї був лише Робер, і вона до останнього подиху говорила тільки про Гастона та П'єра.
XVIIІ
"Поміркуємо" – завжди казав собі П'єр Костадо під кінець свого самітного обіду. За обідом він багато пив, проте голова від цього мовби ставала ясніша – він почував невиразне бажання пуститися на всі дороги, жодної не тримаючись довго. Тоді йому ще не спадало на думку піти добровольцем до Африканського стрілецького полку. А проте, сам того не помічаючи, він уже був на шляху, що вів його до цього безглуздого вчинку.
Вже два місяці він жив у Парижі і свої відвідини ресторану на вулиці Рояль, де оркестр грав новомодні віденські арії, вважав навіть не приниженням власної гідності, а падінням. Сумління підказувало йому, що він має робити: обравши якесь ремесло, взятися за його опанування. П'єр не міг переконати себе, що це утопічний і нездійсненний намір, він бачив приклад: адже один із його знайомих, юний американець, зрікся багатої родини й нині працює на заводі.
– І я не маю права, – міркував П'єр, – вдаватися до таких, наприклад, аргументів: "Найперший обов'язок – застосувати якнайкраще своє природне обдарування" або: "Я принесу робітничому класові більше користі, залишившись самим собою". Я не можу опиратися на такі аргументи, навіть якби вони були слушні, бо, по щирості, не ці доводи переконують мене: насправді я поступаюся своєму характеру, схильності до комфорту (настільки, наскільки він сприяє роботі думки), поступаюся власному прагненню незалежності. Я знаю: мені несила коритися наказам, терпіти образи господаря чи старшого майстра; адже з моїми достатками я можу послати їх під три вітри. За два роки мене візьмуть до армії, і тоді доведеться вислуховувати образи такого собі сержантика. А поки що я любісінько дістаю щомісяця чек, навіть уявлення не маючи, звідки беруться ті гроші: квартплата пожильців, відсотки з ренти чи акції якогось промислового виробництва… Я отримую гроші, я живу.
Все це так, а проте хіба я не талановитий? Признатися в цьому самому собі зовсім не смішно. Коли я прочитав отому молодому американцеві "Аттіса і Кібелу", він заходився вихваляти поему перед своїми товаришами, і про неї вже заговорили. Я раз у раз говорив собі, що в мене один-єдиний обов'язок: дати вихід словам, що рвуться з грудей, як із-під землі вулканова лава. Це не заважатиме мені стояти на боці вбогих… Ото безглузда думка! Ніякого "боку вбогих" не існує, а є два способи їх експлуатації – справа і зліва. Стати самому експлуатованим, щоб не опинитися серед експлуататорів? Ні, це над усякі сили! Для людини релігійної є ще вихід: одягти або сутану, або білу чи брунатну рясу[28]. Та чи знайдеться в світі бодай один орден ченців-жебраків, справжніх жебраків? А що важить моє власне убозтво, коли я вступив у могутнє маєтне товариство. До того ж треба ще бути цнотливим… А який я насправді? Часом я вважав себе злочинцем, а іноді, навпаки, втішався з того, що в мене такі незначні поклики крові. Я не міг перешкодити собі прислухатися до всього, що зі мною відбувалось на цьому грунті: окремі дні були затавровані, затьмарені, заплямовані ганебним актом, дарма що той акт і здійснювався без свідків, і не призводив до якихось суттєвих наслідків. Одна невелика вада руйнувала всі тривалі зусилля, скеровані на досягнення душевної шляхетності. Яких великих зусиль у боротьбі з самим собою потрібно на те, щоб звести греблю, за якою несамовито шаленітимуть води, раз у раз піднімаючись – і раптом сягаючи рівня, що його вже не витримати ні людським, ні небесним силам. Водночас П'єр переконував себе, що надавати значення таким дрібницям – безглуздо, а проте не сумнівався: вони справді мають велике значення, принаймні для нього. Найменші провини відбивалися в його душевній глибині. Він визнавав, що для інших людей уся та мізерія не має аніякісінької ваги, і радів за цю їхню байдужість. А проте себе самого судив за власними суворими законами.
Коли П'єр переходив площу Мадлен, геть загачену фіакрами й таксі, пустився дощ. Парасолі він не мав, але йому страшно було й подумати вернутися назад до себе в номер. Як принизливо, що він не може ввести в своє життя нових людей і забути тих, кого зрікся. Тепер він ласкавіше, ніж раніш, відгукувався на благальні листи матері й Робера. З одним лише Дені, здавалося, все було скінчено, хіба від Рози П'єр діставав про нього новини.
Якби П'єр того вечора повертався до себе на вулицю Турнон, йому довелося б іти повз Люксембурзький сад, і він, певно, притулився б лицем до чавунних прутів загорожі й стояв би так, дихаючи повітрям, сповненим земної вільгості. Аттіс та Кібела вже не пробігали болотистими лугами його дитинства: вони страждали, ув'язнені в старих садах Латинського кварталу, що їх уздовж і впоперек сходили численні покоління його юних відвідувачів.
Дощ пішов рясніший, і П'єр вступив у перший, що трапився йому по дорозі, мюзик-хол "Олімпію". Він подумав: "Дощ загнав мене під дах", – і тут же сказав собі: "Добрий привід поштовхатися в цьому тлумі, подивитися на ці фізіономії, на довколишній набрід, послухати, як, сидячи на табуретах, перегукуються між собою жінки… Але цього вечора вже – ані крапельки міцних напоїв!"
Він заплатив два франки за вхід до партеру. "Тут тобі не місце", – майнула думка. П'єр побачив у дзеркалах власне відображення – дужий парубійко із рожевими щоками та червоними вухами в оточенні безкровних лиць. У хмарах тютюнового диму юрба підтягувала пісеньку, що її грав оркестр. Вийшов товстий, затиснений у фрак, з квіткою в петельці співак. Справжній кабан. Перука подовжувала його біле, як сир, обличчя, на якому були ледве помітні заплилі салом очі та приплюснутий, схожий на курячого куприка ніс. Одне слово, лице й зад – на один лад. Він підіймав фалду фрака, неначе пелену спідниці, вдавав, ніби несе коробку з капелюшком, витягав з перуки уявні шпильки. Всі його шансонетки закінчувалися словами: "Як дев'ять місяців мине", – або натяками на потаємні рахунки аптекаря. Щоразу, коли виходив за куліси, публіка захоплено ревла, знову й знову викликала свого кумира, кожен вимагав своєї пісеньки. П'єр подумав, що між убогою непристойністю цих пісеньок та пожадливістю його Аттіса й Кібели може й нема різниці в самій природі цих почуттів. Тут він відчув на собі чийсь погляд і озирнувся. Де він бачив ці ясні, подібні до незабудок, очі?