– Ні,– відмагалася Ірен, – ні, паничу, під липи я не піду. І чого вас туди тягне? Адже ж там так душно. Там і досі стоїть спекота, за цілий день напекло. Та й темрява – геть нічого не видно. Сядемо тут, на лаві, і побалакаємо.
Дені сказав, що не балаканина йому потрібна, – він хоче, щоб Ірен його втішила.
– Нема вам чого страждати. Ніяке то не горе.
По короткій мовчанці він знову озвався:
– Яка ти товстенька, Ірен!
– Скажете отаке! – ображено мовила вона, – Нітрохи я не товста.
– Та це ж комплімент, Добре, коли дівчина товстенька.
Ірен трошки відсунулась і знову своєї:
– Овва! Велике нещастя – на іспитах провалився! І для чого ті іспити?
– Таки ні для чого, – погодився Дені.– Все одно далі я не зможу вчитися. Муситиму шукати роботи, як тільки продадуть Леоньян.
– От якби ви залишилися тут! Жили б собі в мирі та спокої, разом із моїм батьком вели б господарство…
Дені перебив Ірен на півслові: його родина не хоче про те й слухати.
– Не розумію, чого вони бояться! Батько взяв би заставного листа на маєток, поставив би господарство на ноги, а ваші нічого й не помітили б – жили б собі, як і раніше. Зі своєї частки прибутків платили б татові проценти. Пані не довіряє нам, а ми ж до могили вірні вашій родині.
– Мама, може б, і погодилась, а от Жюльєн і Роза…
– Мадемуазель Роза страшенно горда, – сказала Ірен. – Хоча вона і стала продавщицею; тож, виходить, вона тепер така сама, як і всі…
Дені забрав руку, якою обіймав стан дівчини.
– Гадаєш, вона така, як і всі? Не сміши мене! Boнa працює. То правда. Та хоч би вона й милостиню просила на вулиці, все одно видно буде, що не така, як усі, що іншої породи…
– Ви також гордий.
– Господи, чим же мені гордитися? – зітхнув Дені й поклав голову на плече "товстенькій" дівчині. Вона, підлещена, навіть трохи розчулена, не відіпхнула його і шанобливо провела рукою по його чолу, по волоссі. Вона й гадки не мала, які важкі думи гнітили цю голову. А Дені думав: "Ось вона, моя доля, ось що я знайшов цього вечора, у тяжку годину моєї поразки, мого приниження…"
А зрештою… якщо він безсилий боротися, якщо він безвільний, немов та комашина, котра під небезпеку вдає, ніби вона мертва, то чому б йому, зіщулившись, не приліпитися тут, чому не зійтися з родиною Кавельге? Спершу такі плани лякали його, бо вони жахали Розу; який же він бовдур, і чому він має завжди зважати на Розу? "Щиро кажучи, я її ненавиджу…"
Він і не помітив, що говорить уголос.
– Що ви сказали? – спитала Ірен.
Дені, не відповідаючи, притулився до неї і зажмурив очі. Йому подобалися такі темні, безвітряні ночі, коли на небі – ані зіроньки. Десь загриміло, певно, гроза, а може, то навчальна стрільба в таборі Сен-Медар… Ба ні. Яке там навчання в таку пору? Видно, заноситься таки на грозу. Але пройде вона обіч. Ні порепаній землі, ні корінням нема на що сподіватися; траву і листя освіжать на світанку роси, а йому й роси не буде. Не спішить він ні до якої мети, що запалила б йому серце, і попереду нема нічого.
Раптом Дені почув Розин голос. Вона звала його. Він шепнув Ірен:
– Тихо! Не ворушись…
– Дені, де ти?
– Вона пройде повз нас, – тихо мовила Ірен. – Краще відгукнутися – адже помітить.
– Ні. Мовчи.
Він скоріше відчув, аніж помітив темну сестрину постать, що наближалася до них. Коли вона підійшла зовсім близько, у Дені вихопився придушений сміх. Роза скрикнула:
– Ой, ти мене налякав. Ти тут? Де ти?
– Я ось на лавці. З Ірен.
Ірен підвелася:
– Добрий вечір, мадемуазель.
Роза відповіла досить холодно і звернулася до Дені, так ніби дівчини тут і не було.
– Ти ж знаєш, мама вимагає, щоб о десятій двері замикали. Час додому…
– Цього вечора залиш двері незамкнені. Я замкну сам.
Коли Роза спитала, о котрій годині він повернеться, брат відповів:
– Коли захочеться.
– Нічого тут сидіти, та й після такого клопітного дня треба відпочити.
– Ні, мені треба розважитись. Ірен, – несподівано сказав Дені,– ходім попросимо в твоєї матері вишнівки… Влаштуємо гуляннячко, якщо ваші не сплять.
– Тоді сам виправдуйся перед мамою, – з притиском мовила Роза. – Не дивуй, як застанеш двері замкненими.
– Ну й добре, то я перепочую в Кавельге, як тоді, коли ми перебралися в Леоньян. Першої ночі,– пам'ятаєш, Ірен? – я спав у твоїй кімнаті. Я не знав, що на другому ліжку спиш ти… І хай то була жахлива ніч для нашої сім'ї – в мене, дякуючи тобі, Ірен, назавжди залишиться про ту ніч приємний і незвичайний спомин.
Здавалося, що Роза вже пішла, але серед шелесту листя й гудіння комарів Дені вловлював її ледве чутне дихання.
– Двері будуть незамкнені,– сказала сестра.
Вона зникла в темряві, занепокоєна, сповнена почуття гніву, неясних ревнощів і водночас докорів сумління за те, що покинула брата самого у вечір, коли він страждав од невдачі. Крім усього, її тривожило і те, що в їхній сім'ї називали "замірами Кавельге". Краще жити в злиднях, аби ні в чому не бути залежними від них… Хай купують маєток, хай оселяються в ньому, коли настарали досить коштів, щоб дозволити собі таку розкіш, але зв'язуватися з ними не можна. "Бог відає, що вони втовкмачать хлопчині в голову".
Мордуючись отакими думками, Роза підійшла до дверей Жюльєнової кімнати, постукала й тихенько позвала матір. Та виглянула в нічній кофті, із заплетеним у грубу косу сивуватим волоссям. У нічній кофті вона здавалася дуже товстою. "Господи, – промайнуло в Рози у голові,– яка ж мама стала повна!" Їй слід би було з жалем глянути на ці сірі щоки, поцікавитись… Але дівчина, пригнічена стражданням, і гадки не мала придивитися до матері. Проте смерть заздалегідь позначає нас такою виразною відзнакою, як мітка на вівцях.
– Я неспокійна: Дені з Кавельге. Хто зна, що вони там товктимуть йому в голову.
– Говори тихіше… Чого ти хвилюєшся? Зрештою все залежатиме від мене.
– Еге ж. Але він надумав працювати на землі разом із Кавельге… Тож ми всі, уяви собі, попадемо в залежність од цієї людини…
Пані Револю сказала, що Кавельге взагалі людина хороша… А потім, треба зважити й на те, що Жюльєн тяжко хворий, та і їй уже починає даватися взнаки вік…
– Адже і я не вічна, – раніше чи пізніше піду з цього світу… А Кавельге люблять нашу родину, вони віддані нам…