Дені поставив свічник на комод. Меблі тут були ще з часів Реставрації. Він згадав, що вази на каміні були розмальовані з двох боків: з одного закохана парочка – пастух з пастушкою, а з другого – чаша, перед якою побожно схилилися двоє янголят. Отже, ці вази могли прикрашати й вітальню, і вівтар у церкві. Згадав він і те, як дитиною, бувало, бавився, розхитуючи підвіконня, що в одному місці тріснуло. Дені відчинив вікно. За вікном була свіжа, запашна безодня. Поторгав рукою підвіконня – воно справді хиталося. Він почав розхитувати його щосили, марно намагаючись відірвати зовсім. Уявив, як Робер зіпреться ліктями на це підвіконня… Робер такий кремезний, така в нього атлетична постать, а не видається він дужим, бо в нього обличчя нерішуче й рухи мляві. Чому Розу не обурює така невідповідність? Дені уявив далі, як Роза вихиляється з вікна, спершись на розхитане підвіконня, – і летить униз… Відігнавши від себе це видиво, Дені зачинив вікно.
XІ
У суботу Роза, Робер і Дені о шостій вечора поїхали трамваєм. Дені стояв на передній платформі. Закохані сиділи, бо Роза стомилася за день. Вона не дивилась на Робера, – адже він був тут: оголеною рукою вона торкалася його піджака. Аж два дні вони будуть нерозлучні – майже неймовірне щастя… Та чи можна порівняти його з тим, що чекає їх у майбутньому, коли вони будуть разом усі дні, всі ночі? Чудесна річ життя! Робер мовчав; вона розуміла, що не так-то й легко розгадати його думки… Але часу в неї багато – колись вона таки навчиться їх розгадувати. Трамвай випередив суботніх подорожніх – велосипедистів; чути було дзвоники та молодий сміх. Корови скубли ріденьку траву на неродючих луках. З відчинених хлівів долинав міцний запах.
"Це вже останній крок, – думав Робер. – Я стану женихом і для сусідів, і для слуг… Власне, це й краще. Як уже вирішено, то нехай так і лишається".
Він був спокійний і задоволений із своєї принциповості.
Дені не оглядався на закоханих, що сиділи рядочком у вагоні. Коли трамвай пускався швидше, він заплющував очі й підставляв обличчя свіжому вітерцеві. Невиразні й досить-таки непристойні картини виринали в його уяві, й він гнав їх геть. Ніхто ніколи не дізнається, про що він думає. А чи інші також носять у собі світ прихованих думок, не виявляючи їх ані словом? Чи в усіх людей існує така сама розбіжність між тим, що вони кажуть, і тим, що приховують? Чи в кожного, хто належить до людського роду, зміг би викрити бог отаке щось невиразне й непевне, що роїться в глибині? Що означає "гнати від себе лихі думки"? Намагатися не брати втямки того, що все одно є в нас?..
Раптом він почув Розин голос:
– Дені, візьми Роберову валізку…
Коли трамвай зупинився на роздоріжжі біля путівця, вони почули сюрчання цикад і безугавне гудіння бджіл круг липи. Роза пішла перевдягатись, а Дені повів Робера до кімнати дядька Девіза.
– Кімната вікнами на північ, отже, тобі не дошкулятиме спека. Роздягайся потемки, а то москіти налетять.
Уже вийшовши, він знову прочинив двері й додав:
– Не дуже спирайся на підвіконня, воно ледве тримається… Взагалі дім – сама руїна…
– А я думав, що твій батько дбав про ремонт…
– Дещо дрібне ремонтував… А щоб капітально щось було зроблено, так ні…
Дені сказав це так, аби щось сказати. Проте уважніше подивився на Робера, коли той спитав:
– А що ти звеш капітальним ремонтом?
– Насамперед ремонт даху. Тебе оселили в цій кімнаті тому, що в тій, яка була для тебе призначена, тече зі стелі. Коли йде дощ, доводиться розставляти на горищі тази та діжки. Та й стеля наполовину трухлява. Уявляєш, які кошти потрібні, щоб відремонтувати отаку озію! Мій батько навіть за добрих часів не зважувався на такі витрати, відкладав з року на рік… Але більш відкладати нема як.
– І що ж ви робитимете?
Дені повагався трохи й сказав:
– Мені здається, мама хоче з тобою порадитись…
– Не можу я давати порад. – Робер заговорив одразу твердо й рішуче. – Це мене не стосується. Нам досить клопоту зі своїми будинками…
– Що ж, – зітхнув Дені,– тоді доведеться продати… За безцінь, звичайно… Не треба казати мамі й Розі. Для них це буде прикра несподіванка… Розумієш, вони мали надію, що ти за все це візьмешся…
– Я поговорю з ними, – сухо відказав Робер. – Треба геть усе з'ясувати. – Він заговорив голосом своєї матері, навіть з її інтонаціями. – Не хочу я ніяких непорозумінь.
– Ти тут, Робере?
Це ввійшла Роза. На ній була біла мережана сукня з короткими рукавами й глибоким викотом. Мабуть, вона щойно скупалася в ванній, від неї віяло свіжістю й запахом одеколону. Незважаючи на схудле личко й жилаву шию, вона тепер нагадувала той образ, що був любий Роберові. Він пригорнув дівчину, тихенько вдихаючи аромат, що линув від неї. Роза не виявила здивування, тільки трошки налякалася, що він помне гарненьку мережану сукню. Тому злегка відхилилась і погладила шерехату щоку, рудуваті вуса й гарні вуста; Робер почав лагідно кусати її пальці.
Зненацька щось глухо загрюкало й упало за вікно в кущі рододендрону. Роза тихенько скрикнула.
– Це підвіконня, – сказав Дені.– І я з ним мало не полетів…
Роза стиснула Роберову руку.
– Подумати лишень: ти теж увечері міг спертися…
Зблідлий Дені дивився на них.
– Ну ось! Ось вам мій сюрприз!
Поруч з пані Револю стояв Жюльєн в елегантному смокінгу, опасистий, блідий, майже величний, свідомий тієї урочистості, якої його поява надавала цьому вечорові. Поблажлива усмішка осявала його безвиразне обличчя"
– Ви створили чудо, пане Робере, справжнє чудо, – щебетала пані Револю манірним голосом, яким вона звичайно розмовляла в вищому товаристві.
– Я не забув, що я – голова родини Револю, – казав Жюльєн. – Мій обов'язок – прийняти тебе в Леоньяні. І я його виконую… Мені доведеться дорого заплатити за цю необережність… Тим гірше.
Мати сяяла, захоплено слухаючи Жюльєнову мову:
– Як перегони цього року – блискучі? Хто здобув кубок? Кастельбажак, звичайно? На Фавориті Другому? Ах, як цікаво! Я торік ледве не купив його. Хіба ти цього не знав? Я відразу побачив, що це за кінь… Мати його Стелла… Пам'ятаєш Стеллу?
Робер поглядав на Розу. Так, вона ще й досі нагадує ту панночку з балу. Після келиха шампанського щоки в неї вкрилися гарячим рум'янцем. Робер подумав, що це він запалив у неї в очах пломінь щастя. Аж ось пролунав голос Дені: