Розкошів звідавши – того терпкого раю;
Безсила й блискавка – вона лиш осяває
Плоть юну, що лиснить від поту і дощу.
Тоді те щастя я сховала в безгоміння,
Гілля навісила на те заціпеніння,
На той подвійний сон забруднених двох тіл,
Що пахли вогкістю земних незмірних сил.
Дені затулив обличчя руками й, помовчавши, сказав:
– Самотність перед лицем чужого кохання. Кібела в своїй сутності така: істота, що схилилась над безоднею насолод, у яких вона не має участі, бо їй відомий у коханні лише той самітний пломінь, який палає у внутрішніх глибинах, нікого не освітлюючи й не зігріваючи…
– Дені, збожеволів ти, чи що? Нас ці справи не обходять. Ми ж не кохали… Не починали ще "насправжки", як ти колись висловився…
А коли його друг, нахилившись над вогнем, не відповів нічого, П'єр повів далі:
– В чеканні цього часу радітимемо коханню інших… Я ждав, поки все з'ясується остаточно… Не хотів, щоб тобі казали, поки не буде підписано…
Дені підвів голову й пильно подивився на П'єра. Огидним здалося йому це розпашіле від велосипедної прогулянки й від каміну обличчя, цей золотавий пушок на палаючих щоках.
– Усе трапилося зовсім несподівано! Я і Робер погано думали про нашу бідолашну матір. Її глибоко вразило ваше нещастя… І от вона зважилась на те, чого від неї ми найменше сподівалися; я довго не хотів вірити, аж поки воно сталося насправді; з мене, старий, знято опіку, хочуть розділити майно, і не лише спадок по батькові, а й те, що належить матері…
Дені нетерпляче перервав:
– До чого все те мені?
– Любий мій Дені, та невже ти не розумієш? Робер стане тепер незалежною людиною; йому буде на що прожити навіть з дружиною, поки він закінчить свою медичну освіту… Ну! Що на це скажеш?
Дені підвівся. Він стояв обличчям до каміну, спиною до П'єра. Відповів спокійно:
– Ти забуваєш, що в Рози тепер уже інші турботи. Цю сторінку вона перегорнула, це її вже не цікавить…. Чого смієшся, як дурник?
– Ні, цієї сторінки вона не перегорнула… Вона тобі нічого не казала, бо не вірила, як і всі ми, що мати доведе до кінця задумане. Не хотіла ділитися з тобою марними сподіванками…
Дені озвався байдужим голосом:
– А, розумію. Виходить, вони зустрічалися інколи? Старий, та ось уже три тижні, як вони обідають разом у молочній біля медичного факультету… А щочетверга і я до них приєднуюсь. Мені давно кортіло розповісти тобі… Та Розета не дозволяла. Ну, старий, що тепер скажеш?
П'єр поклав руки на плечі Дені.
– Визнай, що я все-таки почав потроху виправляти ситуацію.
Дені похитав головою: мовляв, незрозуміло, яка роль належить тут П'єрові.
– Велика роль, старий, дуже велика! Між нами кажучи, мати під час поділу трималася добре, а тепер безперестанку товче, що наші будинки дають усе менше й менше прибутку, що за ремонт квартир доводиться платити неймовірно великі гроші, податки більшають, і на ті кошти, які залишаються, Робер не зможе утримувати всієї родини… Ти ж нашу матір знаєш!
– Можеш її заспокоїти: ми у її сина не попросим ані су.
Дені нарешті повернувся до П'єра дрібненьким зблідлим лицем. Той схаменувся:
– Ну й тварюка ж я! Вибач, Дені. Знову ми бабраємось у брудних справах. А все це й значення ніякого не має: доведеться почекати кілька років, поки Робер почне заробляти на прожиття. Зрештою, всі свої гроші я віддам йому… Тут тільки одне важить: нехай ніщо не загрожує Розиному щастю… А все інше…
– То ти вирішив, що Роза буде щаслива з твоїм братом? А ти певен?
П'єр ображено вигукнув:
– А це вже не мені, та й не тобі вирішувати! Це вже нехай вони самі розсудять. Мені здається… Послухай, Дені, я з ними обідаю кожного четверга, я спостерігаю їх. Робер затримується в лікарні, він завжди приходить останній. Якби ти побачив Розине обличчя, коли він увійде! Старий, тут якраз до речі буде нагадати один рядок: "Тоді те щастя я сховала в безгоміння". Моя Кібела не відрізняє насолоди від щастя, але ж любов існує вже тоді, коли закохані ще не зазнали ніяких пестощів.
Дені запитав:
– Вони цілуються?
П'єр засміявся надто голосно:
– Ну, старий… це ти вже зайве питаєш!
– Тобі час їхати, П'єро, – сказав Дені, підійшовши до вікна, – сніг сипле густий… Незчуєшся, як стемніє. Нашою дорогою поночі проїхати неможливо, а ти ж не звик пішака мандрувати. Хоча й то правда – чого тобі про дорогу турбуватися! Ти можеш і за авто заплатити.
– Не кажи так, Дені, це дуже прикро, це мене ображає.
Вони спускалися сходами, що вели на кухню, – там П'єр залишив свій велосипед.
– А чому це тебе ображає? Матимеш свій рахунок у банку, чеки підписуватимеш. Чого тут соромитись? Це тепер твій обов'язок, твій державний обов'язок. В решті решт ти станеш подібний до своєї матінки. Ти її тепер на неї схожий. І голос у тебе точнісінько такий. А ще як станеш огрядніший…
Вони стояли в куточку між сходами й кухнею; Дені при кволому блиманні лампочки не міг побачити, як відбилось його знущання на П'єровоіму обличчі; та коли П'єр Костадо озвався, Дені ледве пізнав його голос:
– Дені, що я тобі зробив?
Ніякої відповіді. Тільки чути, як важко дихає Дені. Над головами в них блищали казани та каструлі, рядочками вишикувались банки з варенням та маринадами. Тут царювали запахи прянощів і прання. Дені дихав усе частіше, ніби засапався, бігши, і раптом заплакав, відвернувшись до стіни, охопивши голову руками.
– Дені,– знову спитав П'єр Костадо, – що я тобі зробив?
Він обняв Дені за плечі. Той випручався. П'єр наполягав:
– Чому ти не кажеш, що я тобі зробив?
– Сам не знаю… Я б тобі сказав, якби знав… Не знаю, чого мені так боляче.
Увечері він поскаржився на мігрень і ліг не вечерявши. На хвилинку заскочила Роза – посидіти коло ліжка. А йому нічого не треба, аби тільки спокій дали. Сестра сказала, що побуде біля нього з книжкою, вголос не читатиме, розмовляти не будуть. Дені погодився. Роза спостерігала його крадькома. Вона знала, що по обіді до нього приїздив П'єр. "Мабуть, гнівається, – адже я йому не призналася, ошукала його", – думала вона. І Дені розумів, що присутність Рози біля нього означає: "Прошу тебе, прости…" Обоє вважали, що простіше буде не проронити ні слова.
IX
Робер Костадо завжди приходив перший о шостій годині в сквер, до статуї "Юнак і Химера". Він знав, що Роза якраз саме виходить із Шардонової книгарні, ще хвилин десять – і він побачить її в райдужній грі водяних бризків: це поливають із шлангів газони. Газони пахнуть запорошеною травою, пофарбовані садові стільці – свіжою фарбою. Він чекав її, і йому кортіло пересвідчитись, чи вона – та сама дівчина, образ якої він носить у серці, та сама Роза Револю, з якою він танцював увесь минулий бальний сезон і навіть цього року… В неї неуважний і осяйний погляд, убрання завжди пасує до її зграбненької постаті… В ті часи мало не кожна рисочка свідчила про янгольську байдужість її до побутових дрібничок: трохи висмикнеться назовні бретелька сорочки, а то застібка відстібається, а то ще неслухняний кучерик порушить суворий лад зачіски пана Тарді…