І що ж вони заподіяли того останнього вечора в Леоньяні, коли він кінчав переглядати папери? Одне можу сказати: прийшов він удосвіта. Вирушив, не чекаючи першого трамвая, і йшов пішки. Боже мій, хто б інший на це зважився. Ну, а його манію ви ж знаєте; у кожного своє дивацтво. У нього – одне: ходити та й ходити до знемоги, навіть уночі, та найчастіше якраз саме вночі, найбезлюднішими вулицями; аж до порту він доходив. Я дивувалась: як це на нього не нападав ніхто? Певно, тому, що з вигляду надто вбогий та простакуватий… Правда, здається мені, що його раз таки й побито, тільки він не насмілився мені про це сказати. Все життя я тільки те й роблю, що заболочені штани чищу та шкарпетки перу. Навіть уявити важко, скільки він тих кілометрів протупає і втоми не відчуває. Втома змагає його зненацька, – ото прийде, бувало, вночі, найчастіше з суботи на неділю, та як упаде не роздягаючись, то так і проспить годин із дванадцять.
Отож я й трохи не здивувалась, побачивши його такого, – надворі холод, а він потом облитий, забруднений увесь, якийсь наче аж очманілий від перевтоми. Непокоїтись я почала тільки тоді, коли побачила, що він не лягає, як звичайно… Треба вам сказати, я майже ніколи не насмілююсь робити йому зауважень… Взагалі немає в світі людини, лагіднішої від нього, та коли він вертається з отих прогулянок – не критимусь від вас, пані Жозеф, та й самі ж ви за п'ятнадцять років надивилися, – він буває лютіший від хижого звіра. Нечасто з ним таке трапляється, та я вже тоді насторожі… Ну, то замість лягати він мені й каже: "Феліціє, підігрій кави". І поки та кава підігрівається, він мені: "Феліціє, почисть мене". "Ти не лягатимеш, Луї?" – питаю його. "Ні, Феліціє,– відказує,– у мене багато роботи сьогодні".
Він похмурий, але не сердитий, сякається часто. Коли наївся й напився, – добре, що в мене залишилося трохи хліба й масла, – почав писати щось на аркушику, потім дає мені телеграму віднести на пошту, що на площі Сен-Проже, з оплаченою відповіддю. "Віднесу, коли впораюсь". – "Ні, Феліціє, неси зараз. І можеш прочитати, що там написано".
Він говорив таким лагідним тоном, що я аж налякалась. Уся тремчу від ляку, телеграми прочитати негодна. Нарешті таки втямила, що телеграма панові Едгару Салему на вулицю Сен-Лазар, Париж. І пише він таке: "Пропозицію приймаю Телеграфуйте згоду Прибуду негайно". А треба вам сказати, що цей Салем – дуже відомий маклер, і він пропонував братові чудову посаду. Та ви ж знаєте, як мій брат не любить змін. От і житла він перемінити не хотів, хоча, вибачайте на слові, в усьому місті нема будинку, гіршого за ваш, – тут навіть води в кухню не проведено.
"Що це має означати, Луї?" – "Потім розпитуватимеш, віднеси спершу телеграму…" – не сердито каже, а так поважно, з притиском. Ну, я не сперечалася й баритись не стала. Признаюся, я мало не збожеволіла від радощів, що побачу нарешті Париж. "Дуже я хвилююсь, Луї, але це від щастя…" – "А чого хвилюватись, Феліціє? Для тебе нічого не зміниться. Ти залишаєшся". – "Як, Луї! Сама?" Можете уявити моє обличчя, коли я таке почула! Кажу йому, що це неможливо, що ми ж ніколи не розлучались і що це, напевно, знову якась витівка отих Револю. "Ні, Феліціє, це не вони змушують мене їхати. Це він". – "Хто це він?" – "Оскар…"
Як по правді, пані Жозеф, адже ми знаємо, що хоч він і незвичайна людина, а є в ньому щось таке… Я вам розповідала, що наша мати була неврастенічка. Батька вона просто-таки жахалася. Бідолаха якось мені сказав: "Їй-богу, я не розумію, як ви народились, Луї і ти!" То на чому я пак спинилась? Ага, згадала. Можете уявити, як мене вразили такі братові слова… "Але ж, Луї, твій Оскар неживий, ти це добре знаєш!" – "Ніхто не розуміє, яку владу мають мерці,– так він мені відповідає.– Коли мерці хочуть нас від чогось застерегти, у них знайдеться на те сила-силенна способів". Каже він отак і сміється, аж я мусила крикнути йому: "Луї, не смійся так, бо занедужаєш!" Отож я йому й кажу: "Збожеволів ти, братику мій нещасний!" Він споважнів. Подивився на мене своїми хлоп'ячими ясними очима, а мені так шкода стало його, так він змарнів від утоми та від смутку. "Якщо я божевільний, то віднині й житиму, як божевільний. Бо це ж нерозумно, Феліціє, щоб божевільний жив, як розумні живуть".
Тут дитинча пані Жозеф закричало. Гойдаючи його, консьєржка спитала:
– Вам часом не здається, мадемуазель Ланден, що ваш брат інколи випиває?
– Та ніколи в світі! А таки частенько я помічала: не випив і краплі, а здається, ніби він під чаркою. Є в ньому щось таке, що з нього п'яного робить: я так собі міркую – це від нервів. А на ті поголоски, що по будинку кружляють, ви не зважайте: він, знаєте, триматиме зв'язок із тими, хто провадить ліквідацію контори Револю, і сам наглядатиме за цим – здаля. Мені він лишив усе хатнє майно, цінні папери, та ще надсилатиме щомісяця триста франків. Цього більш аніж досить, тільки ж я сумуватиму за ним. Звичайно, я мало бачила його: вдень у конторі, вночі десь бігає як навіжений. Та таки ж вертається нарешті, от мені й робота – доглядати його. А випадали інколи й ясні днини: він робився такий тихий та лагідний, задоволений, спокійний, майже щасливий… Та зрештою коли-не-коли я його й відвідаю в Парижі, він мені обіцяв… Але що ж я робитиму тепер, коли мені нема кого доглядати?
– Послухайте, мадемуазель Ланден, а чому б вам не знайти когось – у вас же рента, і цінні папери, і квартира ж таки не порожня…
– Який жах! За кого ви мене маєте, пані Жозеф?
– Ніякого жаху тут немає,– ображено заперечила консьєржка. – Хіба вже як сорок п'ять років, то й життя скінчилося?
Феліція Ланден позирнула на виснажену вагітну пані Жозеф і пробурчала:
– І думати нема чого…
– Чому ж ви так гидуєте не скуштувавши, мадемуазель Ланден?
VIIІ
Життя родини Револю якось налагодилося, ввійшло в певний ритм. Щодня на світанку Роза, тепер уже в супроводі Дені, чекала першого трамвая. Зима видалася лагідна. Циклопове око трамвая мало не завжди виринало з густого туману. У вагоні Дені спав, схиливши голову на Розине плече, та й сама вона дрімала аж до міста. Хлопець тоді завертав до ліцею, а Роза йшла до пасажу на вулиці Сент-Катрін, де містилась книгарня, добре відома братові й сестрі з тих часів, коли кишенькові гроші у них не переводились і щочетверга вони нишпорили по полицях.