– Ти не відмовишся подати мені руку? – несміливо спитав П'єр. Він приставив велосипед до стіни теплиці. Хоч і було йому лише вісімнадцять років і на зріст він був не вищий, аніж Дені, а все ж таки виглядав, як справжній чоловік – з позолоченими сонцем погано поголеними щоками. Незважаючи на те, що в повітрі віяло холодом, він спітнів, краплинка поту звисала в нього з кінчика горбатого короткого носа. Коли Дені потис простягнуту йому руку, П'єр схвильовано промовив:
– Я знав, що ти великодушний… Ми заподіяли вам стільки лиха…
Дені знизав плечима.
– Не говорім про це, – сказав він стомленим голосом. – Ти ж тут ні при чому.
– Треба, щоб ти знав, Дені,– все це дуже вплине на моє життя.
– Справді!? – спитав Дені тоном, який показував, що він і не думав надавати ваги почутому від П'єра.
– Ніколи я не пробачу матері того, що вона вам заподіяла… Може, ти вважаєш, що для мене нічого не зміниться? Зміниться… Тільки ти повинен обіцяти, що нікому не скажеш, добре? То слухай же: я втечу з дому.
Дені не виявив ніяких емоцій, навіть не здивувався:
– Та ти вже давно таке кажеш.
П'єр запевнив, що цього разу він вирішив цілком серйозно. Одне лише його стримує: може, Дені вгадає, що саме? А коли той заперечливо похитав головою, мовив:
– Не хочу тебе кидати, старий… А тобі, мабуть, і байдуже?
– Мені? Я почекаю, поки ти втечеш, а тоді вже й сумуватиму…
– Слухай, Дені, я подумав…
П'єр нахилився ближче до приятеля:
– А що, якби нам обом утекти?..
Він чекав заперечень, глузування, тільки не цієї неуваги, байдужості, з якою Дені його слухав. Та чи й чув він?
– Це я так, на сміх сказав, – додав П'єр за хвилину. – Я добре знаю, що ти не покинеш своїх у такий час…
Дені втримався від питання: "Твій брат зрікся Рози?" Для нього існував лише цей жах – а що, як не зрікся?! Щоб якось порушити важку мовчанку, П'єр Костадо покірно промовив:
– Ну, я мушу вже вертатися…
Дені, повагавшися, пішов його провести.
Вони підійшли до битого шляху. Велосипед, що його П'єр штовхав поперед себе, лишав по собі лускатий, схожий на гадючий, слід. Чи побачаться вони ще коли? Може, їх приязнь уже охолола? І в ту мить, коли П'єр вирішив, що між ними все скінчилося, Дені раптом спитав його своїм звичайним тоном, як розмовляли вони колись:
– Як твій "Аттіс"?
Це було так несподівано, що П'єр Костадо не відразу спромігся на відповідь. Він спинився біля придорожнього в'яза й підняв комір:
– А тебе це досі цікавить?
Дені відповів:
– Хіба ж ти сам не знаєш?
Справді, П'єр Костадо, автор "Аттіса і Кібели", на його думку, жив на зовсім іншій планеті, ніж "малий Костадо". Дені більше захоплювався своїм приятелем, ніж любив його, а любив не настільки, щоб бути засліпленим. Просто Дені в свої сімнадцять років усвідомлював, що вчитель, який викрав зошита з П'єровими віршами й збиткувався над ними перед усім класом, був сліпий йолоп.
– Тепер я розумію Кібелині страждання, – сказав П'єр. – Вона мучиться від своєї надмірності, її тіло величезне, не для людських обіймів, розумієш? Дуже важко це висловити… Стривай, ось що вона каже Аттісові:
Твій сміх між хвиль живих – немов промінні бризки.
Ось розтинаю млу я віялом гілок,
І над Кібелою лице твоє – так близько,
І ліпший блиск його, ніж мертвий блиск зірок.
Твій відсвіт сколихнув моїх джерел глибини,
Де прохолода вод, їх присмак земляний,
І хоч усяка плоть до мого лона лине,
А відчуваю я з усього лиш єдине,–
Лиш руки Аттіса шорсткі, коли вони
Голублять дотиком траву мого волосся.
Оце й усе, чого зазнати довелося…
Над морем смуток мій волав би так без тями,
Що з жаху скочила б на березі юрма.
О, як печеш мене ти, Аттісе, устами,
Тебе ж в обійми взять – у мене й рук нема.
Можливо, сторонній людині видалася б смішною ця декламація, це монотонне, урочисте, співуче читання… Але Дені навіть не уявляв собі, що ці вірші можна було прочитати інакше, ніж робив це його друг, або щоб вони могли ще в якомусь місці звучати так таємниче, як тут, у зимових присмерках, край безлюдного шляху.
Кібела – земля, і для неї Аттіс – то також світ, – вів далі П'єр. – Греки надавали людської подоби стихіям і світилам, які були для них богами, а Кібела, навпаки, в пастухові, якого вона обожнює, вбачає невідому Землю… Я намагався відобразити цю мішанину, це переплетіння істоти, що мислить, з планетою, живого тіла, вбогого смертного тіла, – з землею, де океани, гірські пасма, верховини, безодні, ліси…
Торочка пінява і водорості: море…
Пісок на березі, жовтавих дюн горби…
Легенька смужка брів, та повний непокори
Волосся темний ліс, та ще ясні скарби
Очей твоїх, що в сні на інший світ береш ти.
Я ж, світла цих зірок позбавлена до решти,
В ночі беззоряній караюсь від журби,
І думка, Аттісе, одна в мені нуртує:
Дитя в'ялить мене, а океан шматує.
– Справді,– промовив Дені, помовчавши, – я розумію, що для Кібели Аттіс був цілим світом…
– Коли, як то кажуть, усе обертається навколо однієї істоти…
П'єр не висловив до кінця своєї думки. Потім він раптом вигукнув:
– А я вже думав, що ніколи ми більше не знайдемо один одного, не порозуміємось!
Він сів на велосипед, але не рухався, поклавши руку на плече Дені:
– Перед тим, як тікати, я віддам тобі рукопис "Кібели". Того дня, коли ти його отримаєш, знатимеш, що я зважився…
І він рушив, махнувши на прощання рукою, зник у вечірній млі,– так ніби це був звичайний хлопець, ніби він не носив своєї поеми в душі, в усій своїй істоті. Наближався трамвай. Стоячи нерухомо обіч дороги, Дені спостерігав, як у мороці більшає й більшає миготливий ліхтар, наче єдине циклопове око. Згадав чийогось недавно прочитаного вірша, в якому трамвай, торкаючи гілки, коливає листя, "збрую сновидінь, скроплену дощем". Дені знав, що ця велика жовта скриня везе в своєму череві матір, Розету, а також неодмінно пана Ландена, який ночуватиме в Леоньяні, мабуть, востаннє, бо справи майже скінчено… Все продадуть, але залишиться матері замок і парк. Дені здогадувався, що в дорозі вони саме це і обговорювали. Ланден, хоча й був певний, що без нього тут не можуть обійтися, боязко й покірно тупцяв позад усіх.
– Нарешті,– сказала пані Револю синові,– нарешті скінчилося. Ми звільнились від нього.