Тоді, давно, йому теж було тяжко залишати рідний поліс, коли, здавалося, навіть буки кричали вслід: "Повернися!"
Але тоді його живила і гріла Мета. Тепер — нічого не гріє.
Навіть дерева мовчать — чи то їх за ці роки позрубували на дрова, чи, може, стоять вони, як і стояли, але казати їм зараз нічого...
А треба йти. Так визначено людині: треба йти!
Чиїсь кроки шурхотять навздогін.
Наближаються кроки...
Приповільнюються кроки...
Гомер звично підносить палицю вгору:
— Вітаю тебе, подорожній! Куди стелеться твій шлях?
Кроки стихають.
Він чує дихання — людина, певно, поспішала... Чого вона не озивається?
І тут його раптом наче блискавка пронизує:
— Це ти... ти, Єлено?!
— Впізнав?.. Ти впізнав?!
— Як же не впізнати? Ти — то є ти.
— Гомере!
— Єлено!
її руки обнімають його, її голова тулиться до його грудей...
І кам'яниста дорога чомусь гойдається, гойдається...
— У тебе немає поводиря?
— Мені можна й самому — на всі сторони дорога.
— Я буду тобі поводирем. — Єлено!..
— Я була з тобою всі ці роки, всі дні. Тільки з тобою. Думкою, серцем — з тобою, Гомере... Прийми мене поводирем.
її слова — як сон, як дивна казка.
І так не хочеться, щоб ця казка скінчилася. Але ж... За Єленою — багатство, слуги, розкоші. Хіба вони відступляться від Єлени?
Хіба ж вони відпустять її у його, Гомерову, нужденну безвість?
Він пробує сказати їй це, пояснити. Підшукує слова, щоб було зрозуміліше... І чує у відповідь:
— То все — сліди на піску. їх змила хвиля. Немає в мене минулого. А в безвісті є ти. І... я кохаю тебе... Прийми мене. Хоч із жалю прийми. Я спокутую свою вину...
— Єлено!..
— Спокутую... Я тепер знаю, що тінь має бути при господарі. Тільки при господарі... Прости мені.
— Єлено! Про яку вину ти говориш?!
Гомер притискує її голову до грудей, гладить коси, гладить обличчя.
Щока в Єлени мокра.
— Ти плачеш?
— То так, то не знаю чому... А твої очі все ще болять?
— Очі перестали. Усі ці роки ти мені болиш.
— То правда, Гомере?
— Ой, знала б ти, як мені болиш!
— Говори, Гомере, говори.
Його тремтячі пальці обмацують її голову, її плечі, прагнуть упізнати ту, колишню Єлену, стараються розпитати про довгі роки розлуки. І водночас розповідають, розповідають — яка втомлива безкінечність дороги, який глевкий хліб із сліпцевої торби, які холодні бездомні ночі...
— Боюся вірити, Єлено! Скажи, ти мені не снишся?
— О, боги! Хоч на мить зробіть світлими його очі!.. Ось же я, Гомере, з тобою. Хіба може таке снитися?
— Дякую тобі, Єлено. Ти мені теж прости. Це з моєї вини тоді так сталося. Тільки з моєї. То мені гординя засліпила розум. Думав, зможу сам, забудуся, обійдуся. Думав, розумно роблю, а розум виявився обманутий. Думав, ти справді лише тінь, а вийшло — втратив душу... Поки ще повнилося серце твоїм теплом, то і співалося, і пісні складалися. А як тільки останні краплини викрапали — відчув порожнечу. О, яка це страшна річ — порожнеча! Коли жодне слово, жоден звук не народжується в душі. Скільки разів я самого Зевса благав, щоб він повернув мені тебе, щоб я хоч раз ще відчув оте блаженство, коли серце бринить голосніше, ніж струни сотень формінг, і пісня сама собою зривається з уст.
— Не гніви богів, Гомере, твої пісні сьогодні на устах усіх співомовців.
— То все давнє, Єлено, давнє. Ці пісні я склав ще тоді, як тільки пішов. Ще у перші роки склав. А тепер — німота. Тепер я лише повторюю колишнє, як гори луну...
Несподівано Гомер оживляється:
— А знаєш, це мені боги підказали, що Троянська війна почалася саме так. Бо все в житті бере початок від кохання: і радість, і горе, і велич, і ницість. І війни теж. І я розповів, що мені підказали боги, бо така була їхня воля. Я вже не вгадував, як інші аеди, навіть найстарші віком, чи то був такий наказ безсмертних — зруйнувати Іліон, чи то просто ахеї поласувалися на багатство Троади і вирішили здобути її мечем, чи то й справді трапилася ота пригода з Менелає-вою дружиною. Я знав, як воно було. Але боги не відкрили мені образу Менелаєвої дружини. Тож я попросив у золотокосої Афродіти дозволу бачити в дружині спартанського царя тебе, мою Єлену.
— То це в пісні про Іліон — я? О, небо!..
— Ти... Тільки богиня не благословила — я так і не дочекався від неї знаку. Це я сам одважився і вирішив: Мене-лаєва дружина буде моєю Єленою... О, як тоді Зевс потрясав горами!.. Громи так і гули, так і гули. І зливі, здавалося, не буде кінця. І я був один на дорозі... Але я вирішив і не відступився. І серед громовиці тоді й розпочав свою головну пісню, і вона склалася... Потім я у своїй пісні наділяв багатьох смертних образами наших сусідів і знайомих. Але то вже було просто, бо безсмертні змирилися і більше не заперечували. Тоді творилося мені легко і скоро, бо все, про що співав, освячувалося твоїм іменем...
— Говори, Гомере, говори.
— Тоді я ніби десять життів жив одразу. Я за всіх тішився і лютував, любив і ненавидів, йшов на смерть і святкував перемогу. В пісню в'язалося слово до слова, як листя на виноградній лозі... Як її слухали, мою "Іліаду"!..
Він опускає голову, затихає.
І стає чути, як ціркоче жайворонок у високості, як на віддаленому крутосхилі розмірено гупають сокирами лісоруби.
— Чого ти замовк? Говори.
— Уже все сказав,— мовить Гомер з гіркотою.— Потім прийшла порожнеча. І от тепер я — тільки гірська луна. Тільки луна. Я не маю більше снаги складати пісні. Я став зовсім нікчемний. Я не маю сили навіть тебе відпровадити, щоб не тягнути з собою в цю чорну порожнечу.
Єлена відсахується від нього, махає руками:
— Як можеш таке говорить?! Щоб ти Гомер,— і нікчемний? Якби сьогодні в Елладі хтось посмів таке сказати, то його осміяли б. Та що осміяли — камінням закидали б! Гомер — і нікчемний... Ха-ха-ха!.. Та я сама перегризу горло злостивцю, який посміє каркнути це слово.
— Я безсилий, Єлено. Я старий і немічний.
— Ти не немічний. Ти — Гомер! І ти тепер не сам. Тепер твої дороги — на двох, а вдвох легше. Я буду твоїми очима, я понесу твою формінгу і твою торбу.
— Пізно, Єлено.
— Не пізно. Поки живеш — нічого не пізно. Мені розповідали, як тебе слухають у всіх містах і поселеннях. Я плакала від радості за тебе. Я лютою ненавистю ненавиджу оці двадцять літ, які стали поміж нами. Але я і вдячна цим рокам, бо зрозуміла тебе. Я тепер горджуся, що ти такий. Якщо сам не відаєш, що ти — Гомер, то я тобі це кажу. І ніколи не стомлюся повторювати, бо знаю, який ти справжній.