Меандр навіть ображається:
— Як можна не згодитися, благородний?! Як можна? Звелю, щоб не розв'язували жодного в'юка у вашому полісі. Тільки переночую і одразу вирушу далі.
— Ні, шановний. Ти зараз повернеш свій караван і поведеш його в інший бік. Зараз, розумієш? Зараз!
Купець мнеться. Він дістає з кишені щойно одержаний капшук, для чогось ще раз зважує його на долоні, немов прикидаючи, чи не продешевив, тоді знову ховає.
— Згода є згода,— каже.— Мужам не личить задкувати. Управитель поспішає підхвалити:
— Що то, коли маєш справу з розумною людиною! Скажеш півслова — і вже тебе зрозуміли.
"Хм! — насторожується купець.-^ А чого це раптом цей вертихвіст починає мене розхвалювати? Чи не замислив су проти, бува, якусь каверзу? Простачок, простачок з виду, а приглянутися до нього не завадить".
— Тільки й ти зроби мені маленьку послугу,— просить Меандр.— Бачиш, із моїм караваном іде Гомер. Аед Гомер. Сподіваюся, тобі знайоме це ім'я?
— Ще б! — вихоплюється в того.
— Еге, Гомер не те, що ми з тобою — його вся Еллада знає... А тут ось яка справа виходить. Я пообіцяв допровади ти його до вашого поліса. То чи не міг би ти, благородний, зі своїми людьми допомогти Гомерові дістатися до міста?
Управитель уголос регоче:
— Це ж треба!
— Із чого ти, благородний? —супиться Меандр. Я щось смішне сказав, так?
— Це ж треба! Ха-ха-ха!.. заходиться Аліферсів посланець. — Гаразд, тобі признаюся, бо ти, бачу, таки толкова людина.
І довірливо пояснює:
— Я тут не сам від себе, я від Аліферса, свого хазяїна, розумієш? А мій хазяїн якраз Гомера і не хоче бачити в місті. Ха-ха-ха!.. Не тебе, а Гомера. Саме через це мене й по слано, щоб завернути твій караван.
Купець відчуває, як недобрий холодок пронизує його тіло* виходить, знову той самий Аліферс снує своє павутин ня... Проте силою волі прагне втаїти хвилювання.
Таж Гомер може обійтися і без каравану. При ньому є хлопець-провідник.
— Про те вже хай тобі голова не болить. Своїм людям я даремно грошей не плачу — вони діло знають!
— Ти хочеш сказати, що...— міняється на обличчі Меандр.
Але управитель не завважує цієї переміни, викладає до кінця:
— Тільки те, що Гомерові не судилося більше ступати вулицями нашого поліса... Якщо йому взагалі судилося ще десь своїми ногами ступати... Чекай,— враз спохоплю-ється він, — а чого це ти не цікавився, не цікавився, та раптом взяв і зацікавився?
І тут управитель бачить, що купець простягає йому такий знайомий капшук:
— Віддай, благородний, золото Аліферсові.
— Ти що?..— не розуміє управитель.
— Караван нікуди не зверне,— спокійно, аж надто спокійно пояснює купець. — Я передумав.
— Але ж, шановний! — уже обурюється той.
— Я — купець, а не розбійник. Я — купець!.. На моїх грошах немає і не буде крові.
— Диви, який попендливий! Ич, який!.. Між іншим, Аліферс цікавиться, як здоров'я отих бичків, за які ти колись прибрав з його дороги одного безпомічного сліпця.
Голос управителя стає одверто єхидно-зневажливим. Однак на Меандра це не справляє ніякого враження.
— Нічого не вийде, благородний. Моя борода вже давно сива, а ти берешся загнуздати мене, як лошака. Нічого не вийде! Та й про ті бички я Гомерові сам розповів. І знаєш, що він мені сказав потім? Боги нас розсудять, сказав, а я на тебе зла в душі не крию. Так і сказав.
— Ти... всерйоз якогось сліпця ставиш вище оцього капшука?! Та за це золото знаєш скільки можна всього купити!
— Знаю.
— А ще купцем називаєшся!..
— Благородний, свою голову я ціню вище, ніж того вартий Аліферсів капшук. А Гомер зберіг мені голову та ще й на додачу караван з крамом... Ти так не дивись, не дивись, я тобі не якусь небилицю розповідаю. Було, теж про Гомера думав: ну, співає людина — то й співає. Хіба мало аедів у нашій Елладі? Словом, бачив його, знав його, з моїм караваном не раз він ходив. Але тільки недавно зрозумів, яка це сила — Гомер!
Управитель зло хмикає:
— Знайшов силу!..
У нього закипає всередині. Бо рі то сказать: ніби вже всю справу було зроблено, все так добре складалося — і на, маєш. Треба ж було йому, дурневі, до кінця розкритися перед цим пришелепкуватим купцем! Тож удача сама до рук пливла... Тепер, чого доброго, недовго і з облизнем вернутися. Он як завзято розсокорівся клятий купець.
А Меандр уже розказує про той недавній випадок, коли на караван напали розбійники.
— ...Розв'язали нас і відпустили. Кажуть, земля нас не прийме, якщо Гомера зобидимо... А ти мені золото тичеш...
Остання нитка надії рветься. І управитель, розлючений, мов звір, бризкає слиною:
— Аліферс тобі цього не забуде!..
— Погрожуєш?
Меандр повертається і повільно йде назад до каравану.
— Одумайся! — з притиском вичавлює слова управитель.— Поки добром, добром тебе прошу — одумайся! А то...
Він рвучко наздоганяє купця, вихоплюється наперед нього і промовисто береться за широке руків'я ножа, що в шкіряних ножнах прищипнутий до пояса. Та в цю хвилю із-за ближніх кам'яних брил підводяться два озброєні Меандрові охоронці і мовчки стають обабіч нього.
Коли тільки й встигли підкрастися?!
Управитель опускає руки. "Ось чого ця стара лисиця все старалася, щоб я не дивився в бік каравану!" — здогадується він. І погляд сивіє від безсилої люті.
Ніби звідкілясь здалеку до нього доноситься:
— Геть з дороги, мерзото!
Він потуплено сахається вбік. А коли підводить погляд — купець у супроводі охоронців уже далеко, майже біля каравану.
* * *
— І ти, маючи при собі стільки золота, не зумів домовитися з якимось купцем?! — Аліферс просто не знаходить слів, щоб вихлюпнути своє невдоволення, щоб вижбурнути гнів, який розпирає груди.— Нічого не розумію... Чи то розумні люди перевелися, чи то світ догори дном перевертається?..
Погляд Аліферса зупиняється на високій амфорі, що стоїть у кутку кімнати. Невідомий давній гончар намалював на її крутому боці чорним лаком дурнувато-веселу пику. Той гончар був, певно, великим майстром, бо пика ця усміхається, мов жива. Аліферсові враз здалося, що вона йому єхидно підморгнула — мовляв, тепер нас двоє таких, дурнуватих.
Носком сандалії щосили він копає амфору. Жалібно дзвякають черепки, вино, що зберігалося в амфорі, бризкає на стіни. Більше не маячітиме перед очима пика-перекрив-ляка!