Щось ніби надірвалося в Гомерові. То був рвійний, завзятий, впевнений, а це все більше сумнівається. Все частіше повторює те, що вже говорив, що вже співав; ніби й не напружує думки, а стомлюється, стомлюється.
Раніше у снах то був пташкою і літав, то розмовляв із самими богами — радився, сперечався, а то, було, й сварився, то з товаришами-піхотинцями воював проти ненависних фрігійців, то складав пісню, слова якої — такі незвичайні, такі високі! —вранці забувалися і потім мучили його, мучили... Нині ж у сни все приходить рідний поліс, з'являється в безвісті вічно заклопотана мати, а найчастіше постають журні очі Єлени. Скільки не виказує Єлені за оті її слова, передані купцем, а вона все мовчить та журно дивиться, мовчить і дивиться...
Ні, скільки житиме — не бути йому більше в рідному полісі! Як і в клятій Евбеї, де його з Еантом вели до смертної скелі... Він не нагадає Єлені про себе, не дасть приводу для споминів, для єхидних розмов міських базік.
Гомер уже сто раз вибачив їй оті слова. Єлена для нього як незгасна зоря, вона — його єдина, перша і остання любов. І що з того, що її немає поруч! Вона була і залишається — нехай у думці, все одно — його Єленою. Тож заради її спокійного щастя він знаходить у собі сили виносити тяжінь розлуки, гіркоту бездомного існування.
— ...Це ти і є Гомер? Хтось до нього звертається.
— Ти — Гомер?
Аед підводить голову.
— Еге, ти,— каже людина.— Саме про такого мені розповідали, значить, це ти.
Голос не схожий на той, яким просто з цікавості просять сказати будь-що, аби почути Гомера. У голосі щось таке — одразу й не вловиш.
— Що привело тебе сюди, чоловіче?
— Я Евпейт. Я живу далеко від Дельфів. А прийшов запитати, як мені бути.
— Оракул у храмі Аполлона.
— За провіщення треба приносити богові жертву, а в мене нічого немає. Та й сам знаю, що скаже оракул — він завжди говорить лише те, що й закон твердить.
— А чого ж ти чекаєш від мене?
— Поради.
— Хіба я бог?
— Але ж ти — Гомер!
Евпейт у кількох словах виклав своє горе. Мав дружину, мав двоє дітей, сяк-так жив, як не краще всіх, то й не гірше всіх. Зараз в Евпейта — нікого. І нічого. Моровиця була, боги наслали. Вона й узяла його сім'ю. Як ото злягла дружина з дітьми — зважився на останнє: позичив у місцевого владики п'ятнадцять биків, віддав у жертву богам, бо жрець сказав, що богів треба задобрити. Але* безсмертні не змилосердилися... Тепер владика вимагає плати за биків, а платити нічим. Тож треба йти на п'ятнадцять років у рабство...
— На волі я, може, зумів би і за половину цих років повернути борг,— гірко закінчив Евпейт.— Але владика не чекає. А закон на його боці.
Гомер розуміє: втішним словом тут не зарадиш. А що може вдіяти іншого він, сліпий, сам безпомічний? Проти могутності закону і звичаю, які одвічні на землях богообраної Еллади, навіть царі бувають безсилі. Агамемнон хіба не плакав за своєю донькою Іфігенією? Але ж змушений був власною волею послати її під жертовний ніж... А загибель Еанта — хіба не свідчення того ж самого?..
І відмовчатися теж ніяк: жива людина прийшла за порадою — як можна їй у цьому відмовити!
Сказав, як знав:
— Ти богам дав багату жертву, проте вони вчинили, як вважали за потрібне. Хто з олімпійців тепер посміє дорікнути тобі, коли ти вчиниш так, як сам розумієш? Не хочеш бути рабом — не будь!
Евпейт якийсь час мовчить, зважуючи Гомерові слова. Врешті, збагнувши їх зміст, перелякано вигукує:
— Але ж закон, закон!
"Тут в усьому воля моя. І хотів би я бачити того, хто посміє сказати мені, що це не так!" Еге, це слова того державця з Евбеї, який наказав був штовхнути його з Еантом зі скелі як вивідунів.
О, Гомерові не забути цих слів повік!..
— А ти певен,— каже Евпейтові,— що закон дали боги, а не придумали самі люди?
І знову западає мовчанка. Ой і не просто Евпейтові сприймати Гомерову мову!
У цей час із-за густих кущів вийшла молода рабиня, ведучи за руку хлопчика років семи. Озирнувшись довкола і впевнившись, що, крім убитого горем Евпейта, поблизу більше нікого немає, вона поспішно підступила до співомовця, впала перед ним ниць, обхопила його коліна.
— Хто ти, людино? — запитав Гомер.— Якої допомоги чекаєш від того, хто сам її потребує?
— Візьми мого сина,— заридала рабиня. — Візьми за поводиря. У тебе немає поводиря, я знаю, я з самого ранку за тобою стежу. Я знаю, що твій поводир став дорослим і ти його відпустив учора. А мій хлопчик буде тобі хорошим помічником. Він тямущий, він такий лагідний, добрий... Він понесе твою торбу... Візьми сина. Аполлоном заклинаю, візьми...
Не чекаючи згоди, рвучко підхоплюється, притискує до грудей хлопчика, проридавши: "Дитинко моя, голубочку!..", відриває — і бігцем шуг назад за кущі.
— Мамо! — крає душу дитячий стогін. Не крик, не плач, а саме стогін. Та й осікається. Певно, мати добре підготувала дитинча до цієї миті. Знає мати, що, за грецьким прадавнім звичаєм, дитину, віддану сліпцеві в поводирі, ні-
хто не має права забрати. А як поводир досягне повноліття, то стає вільною людиною.
— Не тужи, хлопчику, — мовить Гомер. — Не тужи. Дай мені свою ручку. Ось так. Нам з тобою тепер довго так триматися. Ну, нічого, двоє таких уже виросло при мені, пішли в люди — виростеш і ти. Не тужи, хлопчику.
Евпейт рішуче нахиляється до Гомера, просить:
— Благослови.
— Я не жрець, щоб благословляти.
— Зате ти — Гомер!
* * *
Нитка до нитки, нитка до нитки — і вже на широкому покривалі поволі вив'язується химерний візерунок: кам'яниста дорога біжить до самого небокраю, а небокрай далекий, небокрай пустинний, і над дорогою хмариться, хмариться.
На просторій терасі, затіненій плющем, Єлена кожен раз засиджується над вишиванням, аж поки не поповзуть від гір сиві сутінки. На терасі Єлені звично і спокійно: сюди не долітає гомін людного міста, тут вона відгороджена не тільки від балачок цікавих сусідів, а й від їхніх очей.
Єлена тепер постійно усамітнюється. Уже довгі роки минули, як вона замкнулася в собі, уникає зустрічей з людьми, майже ніколи не виходить з дому. Колишні подруги раніше не раз пробували розважити її, розговорити, але нічого з того не виходило. Тож згодом і приходити перестали.