Вгадуючи думки Гомера, Еант повторює тихо:
— Вирішив повертатися, друже.
Йому на мить здалося, що Гомер не повністю розуміє його. А так хотілося, щоб між ними не залишилося й тіні недомовок чи нерозуміння. Тому заспішив:
— Так треба, Гомере. Ти живеш серед богів і героїв, а я живу серед людей. Тобі дано своє, а мені — своє. Вчора, коли ти знову співав про сварку Ахілла з Агамемноном, я, нащадок Агамемнона, цілий день виважував коромислом воду з річки, щоб полити поле. Бо без води засохне і ячмінь, і пшениця, і вся городина — як тоді бути людям? І позавчора я робив те саме, і тиждень тому — те саме. Досить! Я можу і повинен робити щось більше, ніж просто виважувати воду з річки.
— У тобі, здається, пробудився дух предків-державців.
— Просто людський дух. Дякую тобі.
— Мені? — щиро здивувався Гомер. — За віщо?
— Бачиш, про те, як тяжко трудяться люди, заробляючи свій хліб, я знав і раніше. Однак тільки недавно мені це почало боліти. А зараз я усвідомлюю, що людям могло б житися краще, куди краще... Ні, не ти, не ти мені це розтлумачив. Але без тебе я цього, певно, сам не зрозумів би.
Гомер стенув плечима:
— Щось надто мудро ти закручуєш.
— Яка вже тут мудрість. Он теперішній наш сусід Гелен, якому оце я допомагаю, горбиться на полі щодня. А як настають жнива, то половину врожаю в нього забирають слуги державця. Хоч Гелен у того державця ніколи нічого не позичав. Навіть батько Геленів не позичав. За що ж має віддавати? Чи хоч той державець оборонить Гелена від фрігійських розбишак, якщо ті наскочать? Де там! Сам відсидиться за мурами, а Геленові рятуйся, як можеш. То за що, питається, віддавати?
— Така воля богів.
— Але якщо, приміром, я, державець, відмовлюся від половини чийогось урожаю — хіба мене за це покарають безсмертні? Ото ж то... Я повертаюся в Мікени — вирішено!
І знову Гомерові бачиться рідний поліс, вчуваються такі знайомі голоси — Ксенона, Єлени, Аліферса. Здається, навіть війнуло вітром своєї вулиці, на яку йому тепер немає дороги. Защеміло в грудях...
— Йди. Поки є куди — йди!
Спорядитися в дорогу Бантові було недовго: торбина при собі, палиця від собак теж при собі. Подякував Геленові та його дружині за ячники, сільчанам за приязнь — та й пішов. А в душі Гомера залишилося пекуче відчуття ще однієї втрати, найбільшої від того дня, коли востаннє чув голос Єлени.
Та минав час. Довкола були люди — тихі, небалакучі. Вечорами, після тяжких трудів, приходили вони до нього, всідалися довкола, перекидалися словом-другим, ділячись новинами. А він виливав усього себе в пісні, яка творилася тут же. Творилася не так швидко і легко, як того хотілося йому, але виходила саме такою, якою задумалася. І люди, слухаючи знане й незнане, були вдячні йому, вірили його слову. І серед них, нащадків Пріамових підданців, почувалося Гомерові по-домашньому затишно. І лягав той затишок на болючу втрату прохолодним подорожником, і тамував біль.
А раз Лікаон підсів до Гомера, довго мовчав, а тоді взяв та й поскаржився: . — Старію, от.
Гомер почав, було, його втішати, що зі старістю боги дарують людині мудрість, але той перебив:
— Є трава боляниця, напар з неї п'ють, коли нутрощі судомить. То росте ця трава на вершині Іди. А я оце пішов на Іду, а до вершини дістатися не здужав, от.
І далі — зовсім несподіване:
— Бери Навсікаю за дружину. Вона хороша дочка і дружиною тобі буде хорошою.
Гомер знітився.
— Але...— промимрив.
Травозцілитель поклав руку йому на плече:
— Я знаю, що кажу. Одразу помітив, дочка не байдужа до тебе. А мені настала пора передавати зцілительське ремесло своїй, певній людині. То хочу, щоб цією людиною був ти. У нашому ділі душа важить більше, ніж очі. В тебе добра душа. А твоїми очима стане Навсікая — вона знає, що треба, і зможе приносити боляницю з вершини Іди, от.
Помітивши, що слова захопили Гомера зненацька, що той просто зараз не готовий до такої важливої розмови, Лікаон поспішив залишити аеда самого.
— Подумай,— сказав.— Подумай. І додав:
— Тільки Навсікаї про нашу гуторку не кажи, не треба їй того знати.
Спочатку сказане Лікаоном видалося Гомерові просто неймовірним: йому, чоловікові одруженому, і ще раз одружуватися?! Хіба він варвар якийсь, щоб обсадити себе дружинами! То тільки поганий фрігієць старається прирівняти себе до бугая в стаді корів. А він же не хтива твар, а людина.
Та десь у глибині свідомості ворухнулося інше: "А чого ж ти, людина, не маєш власного притулку на землі? Чим відрізняєшся ти від напівдикого кочівника, який все життя проводить у мандрах?" І вже нашіптувало: "Хіба варто вважати дружиною ту, для якої ти був тягарем, яка рада була тебе позбутися? Ну що, що тебе зв'язує з відступницею? Адже твоя вірність — просто сміхота". І вже заозивалося: "В ім'я чого тобі гасити в душі те, що й так ледь теплиться? Ти ж вільний, а вільному — воля. Тож якщо тобі тут непогано, то чого маєш таїтися від самого себе?"
Йому тут справді подобалося. Тут для нього поєдналося все те, про що тільки може мріяти аед: натхнення і затишок для творчості, можливість робити задумане і щире людське розуміння. Подобався йому неговіркий Лікаон — завжди у своїх клопотах, завжди співчутливий до людських бід, що стікалися до його порога. Подобалися поселяни — Гелен, Пелагон та інші, які ділилися з ним важко здобутим хлібом і думками. Приємно було слухати Навсікаю, коли та щодня сповіщала поселянські новини — від неї Гомер уже знає усіх сусідів і навіть дальніх жителів.
Ось і сьогодні влетіла вона в кімнату, напахчена вітром і теплом. Обривала маслини — зараз усі в поселенні обривають маслини. І випалила без усякої передмови:
— Просили з тобою прийти. То підемо, га?
Для тутешньої молоді Гомер став просто незамінним. Як зберуться на гуляння дівчата з хлопцями — так і запрошують аеда. Бо під його дзвінку формінгу танцюється так легко, а його дивні пісні скільки не слухаєш — не наскучить.
І вже Навсікая веде Гомера під руку, щебече про те, як один парубок з-за куща налякав Навсікаїну подругу, як дівчата гуртом ловили його, щоб провчити, як він заховався на дереві і як потім вони його струсили з того дерева. Гомер усміхався, слухаючи її щебетання. Йому було так добре, що поруч оця весела і лагідна дівчина, що його чекають, що він потрібний, що він живе таким же життям, як і інші. А найголовніше — тут усі ніби й не помічають його сліпоти, в усьому мають за рівного...