Ось воїн, прихиливши спис до муру, простягає до дитини руки. Проте дитинча сахається від нього, тулиться до годувальниці. Видно, дитину лякає блиск міді та гребінь кінської гриви на шоломі у воїна. Знімає воїн свій шолом, кладе біля ніг прямо на землю — і вже хлоп'я в нього на руках, уже злітає над головою.— раз, вдруге... вп'яте... Потім він передає дитину молодій жінці. Та усміхається крізь сльози, а він ніяково гладить рукою її волосся і все одвертає свій погляд убік, начебто сам соромиться цього. І теж щось говорить, говорить...
Нарешті Гомер таки почув його глухий голос:
— День той настане колись, і Троя священна загине...
І тут Гомер здогадується, що перед ним не хто інший, як сам Гектор, найперший захисник Трої. Тут, біля Скейських воріт, він прощається зі своєю дружиною Андромахою і сином. Ось, виявляється, який він, Гектор! А син у нього ще й зовсім пискля.
"Це ж він піде і не повернеться,— міркує Гомер.— Ніколи-ніколи не повернеться..."
Одразу ж зблискує інша думка: "Але ж якби Гектор щоразу повертався до сім'ї живий і здоровий, то греки ніколи б не здобули міста!"
Ніби два голоси навперебій заговорили в Гомеровій душі.
"Він же йде боронити свій дім, свою сім'ю",— доводив один голос.
"Але ж його перемогли в чесному бою",— заперечував другий.
"Хіба буває чесним бій, коли хтось вдирається в дім іншого?"
"Син Пріама перший наніс образу".
Гомерові хочеться погодитися з другим голосом, хочеться, щоб цей другий узяв верх. Бо ж він, Гомер, з таким трудом дістався до руїн Трої, щоб оспівати подвиги своїх співвітчизників-переможців, а не оплакувати переможених ворогів-троянців.
Але тут вмішується ще один голос: "Немає такого негідного діла, яке не виправдовувалося б словами". Ага, це ж голос пастуха Пелагона.
"То що ж, відвертати вуха від слів?"
"А ти прислухайся серцем..."
По тому на Гомера звідусіль посунула злива звуків. Здавалося, злилися воєдино бойові кличі, переможні гуки і розпачливі зойки, молитви і прокльони, брязкіт гострої міді об щити, шоломи і панцири, іржання коней, скрип коліс, свист стріл... Вирізнити щось із суцільного ревища було неможливо. І витерпіти теж ставало неможливо — здавалося, ось-ось лопне голова від того.
Гомер долонями затис вуха — ревище вщухло. Натомість донісся протяжний жіночий плач. Хтось голосив за убитим мужем, а виходило — оплакував долю малого сиро-ти-сина, якого в майбутньому ждуть лише тяжкі труди і печалі. Бо чужії люди, відсунувши межі, заберуть його лан. Бо буде він позбавлений ігор з ровесниками. Бо буде в нужді безпросвітній ходити з заплаканим обличчям. А коли хтось із колишніх батькових друзів і подасть кухля сиротині, то той лише вмочить уста, а вже піднебіння й не встигне...
А ті два голоси знову озиваються до нього.
"То побивається Андромаха",— зітхає перший.
"Нарешті впав наймогутніший із ворогів, — злорадствує другий.— Тепер ще крок — і повна перемога!"
Від того тоскного жіночого квиління, від суперечки тих двох голосів Гомерові стає не по собі. Відчуває нестерпну задуху. Вулиця кудись зникла, а стіни будинків і міські мури зсунулися докупи, стислися, і вже він один-однісінь-кий у кам'яному мішку. І тисне камінь на груди, на плечі, на все тіло, і ніяк вирватися з кам'яниці, і темінь кругом. Тільки цяточка неба прозиркує високо вгорі, як голуба зірка, але до неї не дотягнутися. Нагріте на сонці каміння пашить жаром. Гомерові давно пересохло в роті, пошерхли губи. Зібравши рештки сил, він кричить:
— А-а-а!..
Може, хтось почує. Може, хоч хтось почує та дасть ковток води. Йому б тільки ковток води, то він спробував би якось вирватися з цього мішка.
— А-а-а!.. Пи-ти!..
— Здається, повертається до життя,— каже Еант Пела-гонові.— Щось шепоче. От лише не розібрати що.
— Змочуй йому губи, змочуй,— радить Пелагон.
Еант до самого ранку так і не заснув. Бо Гомер то метався в безпам'яті, то надовго затихав і не дихав. Переляканий Еант двічі припадав до його грудей вухом і слухав, чи ще озивається душа в Гомеровому тілі. Душа озивалася. І товариш знову і знову йшов до Скамандра, намочував у холодній воді шмату і прикладав її Гомерові до чола.
Вдосвіта прийшов Пелагон — він уже вигнав свою отару на пашу. Щоб допомогти хворому, послав одного з підпасків у поселення за старим Лікаоном — знався той на всяких заговорах, на гаданні, а найбільше на травах, бо ще від батька й діда перейняв мистецтво зцілення потаємними травами поранених і лікування хворих. І ось тепер, чекаючи Лікаона, пастух разом з Бантом сидить біля хворого, довіривши отару другому підпасичеві.
— Скільки тут живу, — мовив Пелагон,— то це вперше бачу дорослих людей, які так зацікавилися колишнім Ілі-оном. Бувало, діти заглянуть коли, у хованки пограють... А щоб дорослий хтось, та ще здалеку — такого не пригадаю.
На возі, запряженому дебелим мулом, приїхав із поселення Лікаон — високий і худий, як жердина, білобородий старець. Довго розпитував Еанта, розпитував Пелагона, а тоді силоміць вцідив хворому в рот якоїсь брудної рідини, що її привіз із собою, вичекав ще трохи і звелів:
— Перенесіть його на віз. Відвезу додому, там буду лікувати.
Еант хотів було щось запитати, але травознай гмикнув, пристукнув костуром по землі, ніби скріплюючи свої слова печаттю, і повагом пішов до воза. Стало зрозуміло, що воля цієї людини має виконуватися незаперечно...
Кам'яний мішок, що душив Гомера, починає просторішати, потім кудись і зовсім зникає. І вже знову аедові дихається легко і бачиться ясно. І знову постає перед ним рівнина в долині Скамандра. Вдалині, за синіючою лісистою їдою, викочує на небосхил золоту колісницю осяйний Ге-ліос.
Біля одного з джерел, що дає початок річці, стоїть у бойовому обладунку воїн. Гомер, побачивши його, мало не скрикує від радості: Ахілл!
Так, це був саме він, Ахілл. Аед упізнав його зразу. Бо іншого такого воїна йому бачити ніде не випадало, та й немає такого іншого. Це той Ахілл, якого він знав усе життя—з розповідей, з пісень, зі снів.
І Гомер, не роздумуючи, підступає до великого героя:
— Вітаю тебе, славний сину Пелея!
А воїн дивиться і мовчить. Ніби не чує вітання. Гомерові від такого аж ніяково стає. Повторює уже тихіше: