Той спочатку, було, відмовив навідріз. Але тут трапилася пригода: захворів один із веслярів, треба його залишати на березі і наймати іншого гребця. То купець і накинув оком на Еанта, бо цей платні не просив, аби лише разом з ним на кораблі був його сліпий товариш.
Корабель плив і плив уздовж зеленаво-синього Пелопоннесу. Де під вітрилом, де на веслах. На ніч приставали до берега, линвами пришнуровували корабель до каменів, до дерев чи до вбитих у землю кілків, розпалювали багаття, готуючи собі сяку-таку вечерю. А досвітком, заледве із мли заясніє рожевоперста Еос, купець уже тормошить:
— Ей, ви! Годі вилежуватися!..
Спозаранку кому хочеться отак зразу сідати за весла?! Проте купцеві жодним словом не перечили. Хіба що хтось собі під ніс буркне: "І то не проспить, клятий лежун!" Нашвидку снідали й бралися до роботи. Адже всі були людьми вільними, найнялися веслувати за власним бажанням. Тож тепер хай там що — мали слухатися хазяїна.
У прибережних полісах довго не затримувалися. Бо купець не збирався торгувати крамом у дорозі — він віз його прямо на Егіну. Чи для того, щоб передати своєму спільникові, чи мав там перепродати іншому купцеві, з яким попередньо домовився. Отож, запасшись прісною водою та харчами і задобривши жертвою місцеве божество, одразу пливли далі.
Завертати в деякі поліси не хотілося ні купцеві, ні веслярам. Та й не було потреби, бо то тільки зайва трата часу. Проте й обминати їх не випадало. Бо коли б хтось помітив, що корабель пройшов мимо і не завернув до пристані — то ще й до біди довело б. Місцевий державець міг би витлумачити це як неповагу до нього особисто, до жителів поліса і до їхнього бога-охоронця, запідозрити у ворожості та спорядити воїнів у погоню. Адже часи були непевні, поліси безперервно ворогували між собою. Ніколи не можна було вгадати, чи вже замирилися сусіди, чи ще точиться між ними війна.
Тільки в Гітій не завернули, але на те була поважна причина. Басилевс 17 сусіднього поліса, щоб допекти тамтешньому державцеві — своєму суперникові, відрядив для супроводу купця два кораблі з воїнами, аби той таки не пристав до гітійського берега, а пройшов мимо, не виявивши гітійцям честі. То тут уже довелося скоритися силі.
Басилевс — правитель поселення.
Певно, купець так би й пролежав на кормі увесь шлях, мружачи на сонце сонні очиці. Та одного разу, коли корабель огинав гострякуватий мис, дрімоту в хазяїна як рукою зняло. Він підхопився, мов на нього кип'ятком хлюпнули, ляснув долонями по стегнах, тонко заскімлив:
— О-о-о!.. О-о-о!..
З-за мису напереріз їхньому кораблю випливало гостродзьобе судно. Випливало стрімко, аж надто стрімко.
— О-о-о!..— не вгавав купець і все тикав тремтячою рукою в бік того судна.
Більшість супутців ще не встигла збагнути, що це сталося з їхнім купцем, як стерновий уже владно гарикнув:
— На весла!.. Греби!..
Наступної миті уже всі приклякли до кочетів і похапливо вдарили веслами по синіх хвилях. Вдарили ще і ще. Стерновий круто розвернув корабель за вітром, спрямувавши його у відкрите море.
А гостродзьобий незнайомець невідступно наближався. Він був явно швидкохідніший від перевантаженого купецького корабля.
— Наддай!.. Наддай!.. — хрипів стерновий, косо позиркуючи на незнайомця.
Сумніву не було: за ними гналися морські розбійники. Ті самі, про яких учора попереджали в ближньому полісі. Ті самі, про яких у всіх усюдах тільки й балачки.
— Наддай!..
Стерновому можна було й не підганяти. Гребці й так щосили навалювалися на важкі довгі весла — ті птицями літали.
Раз! Раз! Раз!..
Вхопивши повний вітер, вітрило випнуло груди. Скрипіла від натуги щогла. А весла — раз! раз! раз!.. Важкий корабель поволі набирав швидкість.
Гомер теж узявся обіруч за весло, допомагав Еантові гребти.
Тільки купець як вирячився на розбійницьке судно, так і не міг відірвати від нього погляду. Та все благально белькотів:
— Порятуйте, рідненькі... Вік пам'ятатиму, рідненькі... Половини краму не пожалію... Порятуйте, рідненькі...
Його не слухали. Та й що кому було до його белькотіння. І так напружували всі сили — у ближньому полісі розповідали, що недавно грабіжники перехопили купецький корабель, то хазяїна відпустили за викуп, а веслярів продали у рабство. Раз! Раз! Раз!..
— Вік дякуватиму, рідненькі...
Корабель таки набрав швидкість. Отой, гостродзьобий, хоч був уже зовсім недалеко, але тепер так і тримався на однаковій відстані. Якби не піт, що заливав очі, то Бантові та іншим веслярам було б добре видно зігнуті спини гребців та суворі обличчя воїв на розбійному судні.
Погоня тривала довго. І хтозна, чим би закінчилося отаке змагання, якби не впала нічна темінь і не вирішила його на користь утікачів.
Купець, звичайно ж, уже наступного дня забув про свою обіцянку віддати веслярам половину краму. Та ті й не допевнялися того: людина зі страху чого, мовляв, не наговорить! Раді були не менше хазяїна, що уникли рук розбійників.
Не заїкнувся купець хоч би про якусь там плату й Бантові на Егіні. Правда, люб'язно мовив:
— Якщо хочеш залишатися веслярем — залишайся. І твого сліпого товариша теж із корабля не прожену.
Але купцева люб'язність тепер була ні до чого, адже його корабель мав відправлятися у зворотний шлях. І Бант невдовзі найнявся до іншого власника корабля — той допровадив його з Гомером далі, до Евбеї.
— Так ми скоро не тільки до Трої, а й на самий кінець світу потрапимо, — втішався Еант.
Проте його радість виявилася передчасною. Із Евбеї пощастило їм вибратися аж через довгі місяці.
— Пропав би я сам, — сказав Гомер своєму супутникові,— якби Аполлон (хай буде прославлене його ім'я!) не послав мені зустрічі з тобою.
Еант сміявся:
— Чи не тому пропав би, що сьогодні знову не ти з моєї, а я з твоєї торби хліб їм.
Справді, на Евбеї виходило частіше так, що сліпому спі-вомовцеві таланило більше, ніж його видющому товаришеві. Бо місцеві поселяни, здебільшого бідні, аж сині, раді були десь при нагоді заробити й собі шматок хліба. Отож Еант хоч і набивався в заробітчани, проте евбейці користувалися його послугами вкрай рідко. А Гомера слухали з цікавістю — він був із того співучого мандрівного племені аедів, до якого греки виявляли особливу прихильність. І щоразу при зустрічах із поселянами в аедову торбу потрапляли то фрукти, то овочі, а то й шмат ячника.