— І добре зробив, що дістався сюди, — зауважив йому Оріфій.— Бо тільки в Дельфах аед може стати справжнім аедом.
— Тільки у Дельфах — і ніде більше! — погодився і той, що був з поводирем.
Третій додав:
— Кого визнають першим на піфіадах, того і вся Еллада називає першим. Так було і так буде завжди.
Він враз засовався:
— А що, в нас хіба вже немає нічого хлюпнути в келих?
Вина більше не було. Оріфій швиденько зголосився скочити куди слід. І хоч як Гомер не переконував, що вже випито досить, Оріфій таки кудись зник. Бо, сказав, не може дозволити собі не наповнити ще раз келих на честь новоприбулого до Дельф аеда, тобто Гомера,— у майбутньому блискучого переможця піфіад.
Коли він пішов, Гомер поцікавився:
— Вам боязко перед змаганнями, так?
— На-ам? — перепитав сліпий. І враз зайшовся сміхом: — Ністілечки,— мовив,— ні капелиночки.
— А чого нам має бути боязко? — озвався видющий. — Ми ж у змаганнях не виступаємо. Ми собі просто аеди. Хвалимо Аполлона, а він дбає про нас. От і все.
— Як?! А Оріфій? Він же колись у Дельфах названий був першим.
— Фі, коли те було!.. Та Оріфій уже, певно, забув, як воно путящо тримається формінга в руках.
— Але ж його гімни Аполлону!..
— Гімни — так, гімни живуть. Вони тепер — самі собі, Оріфій — сам собі. Гімни тепер ми співаємо, славимо і бо-га-провісника, і їх творця Оріфія, аякже. А сам Оріфій давно нічого не творить.
— Вірніше, давно творить не те... От, приміром, тебе він запримітив, так? Вважай, що ти вже переміг у змаганнях аедів. О, не заперечуй, в Оріфія на це нюх собачий! Ще жодного разу не було, щоб він не вцілив у переможця. Отак-то, зрозумів? Тепер він тебе ні на крок не відпустить. А як назвуть тебе першим — отоді поживемо! Тоді кожен буде вважати за честь пригостити тебе, засвідчити тобі свою повагу. А Оріфій буде тут як тут, при тобі. Свого тоді він не пропустить, у нього хватка ого!.. А ось і Оріфій повернувся, та ще й не з порожніми руками...
Вночі, коли в притулку всі спали і коли всі спали в бого-обраних Дельфах, до Гомера прийшла Єлена.
— Вставай,— сказала,— пора йти.
Так,ніби й не було між ними сварки, не було розриву. Ніби це вони просто мають іти на виноградник чи мають відвідати свого приятеля Ксенона. І голос був рівний, лагідний.
— Пора йти. Не будеш же ти залишатися в Дельфах і брати участь у піфіадах без своєї великої пісні, яку ще не створив?
Зникла Єлена. Раптово, як і з'явилася. Лишилися тільки звуки ночі: зліва — Оріфієве похропування, справа — чиєсь сонне бурмотіння.
Від входу донісся недалекий покрик нічної пташки. І Гомер, повільно звівшись на ноги, ступив назустріч тому покрику.
* * *
"Аполлон таки почув мене і взяв під свій захист". Ці слова не раз повторить Гомер на довгому шляху до Трої. Повторюватиме їх і пізніше. Бо хоч душевного заспокоєння бог йому не дав, зате незмінно оберігав його в усіх усюдах.
А найперше — подарував йому оту зустріч.
...Долина Кріси була для Гомера такою ж темною, як і весь світ. Він обережно ступав по вичовганій тисячами ніг кам'янистій дорозі, вистукуючи попереду палицею. Не стала долина темнішою і тоді, як набігла хмара, затягла небо і вперіщив дощ. Гомер не знав, чи є поблизу якась схованка, тому продовжував іти. І заводив розмову сам із собою, щоб не зважати на дощ, щоб не думати про незнайому дорогу. А воно думалося, всупереч усьому — думалося. І мірку в алося:
"Якби не Єлена, наскільки ближчою була б моя дорога до Трої".
"Якби не Єлена, мені, можливо, й зовсім ніяка дорога не була б потрібна, бо навряд чи й став би аедом".
"Якби не Єлена, чи мав би я стільки болю й гіркоти?"
"Якби не Єлена, то й радості в житті не зазнав би".
"Від Єлени, від моєї Єлени, від мойого кохання — мені ж і радість, і горе..."
І тут його враз осінила думка — він уголос заговорив-
замолив: [<
— О, Афродіто, богине кохання! Вислухай мене і не вважай за гріх. Дозволь бачити мою Єлену в тій, через кого почалася війна ахеїв з троянцями. 13.
* Викрадення Єлени — дружини Менелая, царя Спарти, Парісом (його ще називали Александром) — сином троянського царя Пріама призвело до війни. Менелай зібрав ахеїв у похід на Трою.
Дощ шумів безперестанку, і шум той був рівний, розмірений. Лоскітний запах тієї особливої свіжості, яка завжди буває в теплий день при початку дощу, поволі розсіювався.
— Ти ж бачиш, я не кривлю душею. Я від щирого серця. Дозволь, богине. Це ж буде і в твою честь — моя Єлена гідна того, щоб згадуватися при твоєму імені... Подай, злотокоса, якийсь знак, що ти не заперечуєш...
Та довкола — тільки шум дощу.
Благенький одяг промок і прилипав до тіла. На зміну приємній свіжості осклизло потягло холодком. А він все йшов і йшов, вимацуючи перед себе дорогу палицею.
Афродіта чи не чула його прохання, чи не зважила — жодного знаку так і не подала. А йому хотілося, йому вкрай потрібне було її благословення.
І тоді він наважився:
— Я все одно бачитиму в Менелаєвій дружині свою Єлену! Якщо в житті не склалося, то хай хоч так. Бо доки буде Єлена в пісні, доти буде й при мені. Отак! А в пісні вона буде завжди.
І ніби аж відступив осклизлий холодок, знову повітря лоскітно запахло свіжістю. І зробилося легко, навіть радісно. Бо ота недосяжно-незнана жінка, яка досі тільки мрілася, мов вершина в туманній далині, чий образ загубився в давнині навіть для найстаріших співців про ахейсько-троянську війну, ота жінка стала для нього враз зримою і навіть зрозумілою. Вона була просто Єленою, його Єленою — із знайомим голосом, із знайомими рисами обличчя, із знайомою вдачею.
Ось уже він бачить свою Єлену в обложеній Трої. Самі собою складаються слова в пісню, оповідаючи про те, як Єлена
...ткала великий, подвійний Плащ пурпуровий, на нім бойові гаптувала змагання Поміж троян конеборних і міднохітонних ахеїв, Що від Ареєвих 14 рук перетерпіли стільки за неї...15
14 А р е й — грізний бог війни, син Зевса.
15 Тут і далі переклад з давньогрецької Бориса Тена.
16 І р и д а — богиня райдуги, вісниця олімпійських богів.
Він і не відчув, що дощ потроху вщух, блиснуло сонце. Для нього засвітилося своє сонце — він уже вів до Єлени-ної оселі прудконогу Іриду 16 з важливою вістю. І вже сам промовляв до Єлени голосом божественної вісниці: