"Невідомо для чого", каже Анастасія, яка мислить жіночу стрункість як спосіб тримати чоловіка — законного або лівого.
А для мене це — самодисципліна. А як природа дала високий зріст, то я ношу свою сиву голову дуже високо. Моя родина періодично намагається видати мене заміж то за відставника, то за іноземця. Бо я їхня совість. А безсовісним людям поряд із совістю жити важко. Без мене вони або розпочнуть якусь іще колективну розпусту, якої я наразі й уявити собі не можу (а так просто періодично всі по черзі ходять на Лук’янівку, здається, розклад склали й вивісили у вітальні, і п’ятнадцятирічний Славик ходить туди вже два роки), або повбивають одне одного, бо іноді вони сваряться, як дикі звірі, а я їх все-таки можу розборонити — єдиний випадок, коли вони мене цінують і визнають мої заслуги перед їхньою ненормальною родиною. Тоді ми ненадовго всі починаємо нове життя. І вони вкотре починають розмову, чи не вийти мені заміж, поки я ще зберегла, як вони кажуть, залишки товарного вигляду. Альоно, і тепер прийшов час розповісти, як закінчила моя мама. Ти ж бо знаєш, я народилася у день Перемоги. Хіба могли ті, хто зустрічав маму з лікарні, проґавити Перемогу, як я проґавила ту незалежність під лікарнею, де була Анастасія зі Славиком? Так от, я народилася у день Перемоги, а батька вже не було, не повернувся з війни. І відтоді в мами нікого не було. І якось і не мислилося, щоби хтось був. А у вісімдесят другому, коли я вже давно розлучилася з Дмитром, коли Олесь ходив до шостого класу, мама раптом познайомилася з одним чоловіком. Він був дуже приємний, учасник Великої Вітчизняної, з іншим мама просто і не могла би зблизитися, вдівець, а через рік мама померла.
Померла від жіночої хвороби, були страшні кровотечі, страшні крики, він доглядав її разом зі мною, це тривало недовго, але дуже страшно. Певно, їхній шлюб не був старечим. А помираючи, вона мені сказала: Тало, не виходь заміж на старості. Як лишилася сама молодою, сама й доживай віку.
Я постійно пам’ятаю ці мамині слова, як, зрештою, й інші.
Це для мене залізно. Я колись під добрий настрій розповіла про це Анастасії: не сватайте мене! Для мене пізній шлюб — це передчасна смерть. То моя бідна мама сказилася. І тяжко заплатила за це. Але й оберегла мене своєю кончиною. А могла б іще жити. Деякі жінки її року народження ще живі, хоча вже старенькі. У день Перемоги можна побачити багатьох таких бабусь із орденами. Я завжди беру гроші у своєї банди, бо вони тільки проп’ють чи куплять черговий диск із порнухою, купую квіти й дарую таким просто на вулиці. Син сміється, Анастасія, треба віддати їй належне, завжди зупиняє його, мовляв, це вияв моєї громадянської позиції, якому не варто заважати. Якби я за радянської доби надумала роздавати квіти героям УПА, мені стало б зовсім непереливки, то нехай цінує теперішній паскудний час.
Вони всі в мене, я маю тобі сказати, Альоно, великі патріоти України, тільки досить дивні. Між собою спілкуються російською, але пишуть (це для них найсвятіше) тільки українською. Лаються — винятково по-матюковому, як вантажники на базарі, а в своїх "матеріалах" для різних друкованих органів — він у мене де тільки не друкується — мій Олесь регулярно пише, що матюки — це суто російське явище, чужинецьке для нашої України. Коли ж я питаю його, навіщо він цим чужинецьким явищем так ретельно послуговується, він відповідає, що це — тяжкий колоніальний спадок. Коли я питаю, навіщо він прищеплює цей тяжкий і усвідомлений колоніальний спадок своєму синові, ровесникові незалежності, він закликає мене глянути на себе, мовляв, не ровесниці Перемоги судити таких елітних громадян України, як вони.
Не знаю, якою мовою ти спілкувалася з моїм Славиком, російською чи українською, він каже, що німецькою та англійською, і що ти похвалила його рівень. А я викладаю в українській школі вже мало не сорок років, і мої учні ще в радянські часи знали всю термінологію: і опір, і струм, напругу і все-все-все. І я завжди казала новеньким: не хочете вчитися українською — ідіть до іншої школи. Або взагалі їдьте з України. І ніяких неприємностей в мене через це не було! І платівки Гмирі в мене завжди звучали! А вони поламали мій програвач і, замість того, щоб полагодити його, купили мені апарат для прослуховування лазерних дисків! Але я хочу слухати свої платівки, а не їхні диски! І завжди в мене на столі стояла і стоїть статуетка Лесі Українки! І син у мене завжди був не Сашею, а Олесем, і чоловік завжди був не Дімою, а Дмитриком!
Альоно, як у мене защеміло серце, коли я написала останнє слово на цьому, вже двадцятому аркушику мого листа до тебе! Сподіваюсь, у тебе від нього вже серце не болить. Я так бажала тобі зустріти хлопця, з яким би ти забула Дмитра Лиховида, і певне, так воно і сталося. Дмитро помер кілька років тому, помер раптово від серцевого нападу, не доживши до шістдесяти років. Він був одружений, мав дочку, мої родичі, себто син, онук і навіть Анастасія, спілкувалися з його родиною. Він пішов од нас, коли ми розлучилися, завжди давав на Олеся більше грошей, ніж вимагав закон. Чому ж ми розлучилися? Це сталося не в один день. Я перестала бути для нього тою жінкою, з якою… Альоно, я не знаю, як би поставилася до цього ти, якби тобі судилося вийти за нього заміж, а від мене він одного дня захотів такого, чого я й уявити не могла, що таке буває. Олесеві було вже два роки, ми були одружені не перший рік. І він вирішив пожвавити наш шлюб. У моїй уяві такого від жінки може хотіти тільки ґвалтівник, а не муж, коханий. Він же ж був для мене не просто чоловіком, а героєм, воїном, тим, хто доспіває недоспівані пісні Великої Вітчизняної. Я ніколи не забуду, як він говорив, що хоче потрапити на війну з несправедливістю, яка десь іде на земній кулі, у В’єтнам або в загін до Че Ґеварри… Не знаю, можливо, ти змінилася, Альоно, але тоді й ти була така.
Пам’ятаєш, як ти розповідала, що твій батько хлопчиком тікав на війну до Іспанії. Потім, коли я прочитала "По кому подзвін" Гемінґвея, я весь час плакала і згадувала твого батька. І мого Дмитра також, тоді вже не мого.