Дорога

Страница 28 из 40

Джек Лондон

На причал вихопився якийсь чоловік і загукав на нас. То був констебль. Тут мені сяйнуло, що я ж не додумався взяти в Діні Маккрея вірчого листа на шаланду. Та й констебль зажадає щонайменше двадцять п'ять доларів за те, Що відібрав шаланду в Боба Віскі, а тоді ще стеріг її. Мої ж останні п'ятдесят центів похурчали на солонину і французьку гірчицю, а винагорода, в кожному разі, становила тільки десять доларів. Я зиркнув на Нікі. Вій мордувався коло якора, смикаючи щосили за линву.

— Виваж якір, — тихо кинув я йому, обернувся до констебля і закричав. Вийшло, що ми з ним кричали разом, і наші вимовлені думки, зіткнувшися напівдороги, змішались у нерозбірливий гергіт.

Констебль ставав щодалі настирливіший, і хоч-не-хоч, мені довелося прислухатись. Нікі тяг якоря, аж йому жили мало не тріскали. Коли констебль скінчив свої погрози та остороги, я поцікавився, що він за один. Поки він відповідав, Нікі здолав нарешті вирвати якір. Я похапки метикував. Біля ніг констебля з причалу до води спускалася драбина, а до тої драбини було прив'язано човна. Весла лежали всередині. Одначе сам човен був примкнутий колодкою. Я ризикнув поставити все на ту колодку. На щоці я відчував подих свіжого бризу і бачив, що підступає приплив; я глянув на ті зав'язки, які ще втримували вітрило згорненим, майнув поглядом по мотузах аж до блоків, пересвідчився, що все гаразд, і перестав прикидатись.

— Тягни всередину, — гукнув я до Нікі, а сам кинувся розв'язувати решту зав'язок, благословляючи долю, що Боб Віскі позакріпляв їх прямими, а не "бабськими" вузлами.

Констебль уже зліз драбиною і копирсав ключем у колодці. Якір був на шаланді і остання зав'язка на вітрилі попустила в ту ж мить, коли констебль вивільнив свого човна і схопився за весла.

— Шпиль-галівки! — наказав я своїй команді, сам водночас пориваючись до горлових галівок. Шурх — залопотіло, розгортаючись, вітрило. Я притужив линву і побіг назад до стерна.

— Наставляй під вітер! — гукнув я до Нікі, що орудував шпильовими галівками. Констебль уже саме сягав нам до корми, аж ось поривом вітру нас підхопило і відкинуло від нього. Ух! Був би в мене тоді чорний стяг, їй-бо, я підняв би його з тих радощів. Констебль схопився в своєму човні на рівні ноги, і сяйво ясного дня зблякло від його чорної лайні. І він ще гірко нарікав, що не має при собі пістолета. Це, бачте, був ще один бік ризику, на який ми йшли.

В кожному разі, шаланди тої ми не крали. Вона була не констеблева. Ми лише вкрали в нього винагороду, що становила, власне, особливий різновид хаптури. Та й не собі крали ми ту винагороду, а моєму приятелеві Діні Маккреєві.

До Бенішії добулися ми за кілька хвилин, а ще за кілька хвилин мої укривала були в шаланді. Човна я загнав аж на самий край пароплавної пристані, і з цієї вигідної позиції ми могли бачити кожного, хто надходив би по наші душі. Бо хто його зна. Констебль із Порт-Кости міг зателефонувати до свого колеги в Бенішії. Ми з Нікі провели військову раду. Ми лежали на палубі під теплим сонцем, свіжий бриз холодив нам щоки, приплив грав брижами довкіл нас. Назад в Окленд плисти було неможливо аж до полудня, коли вода почне спадати. Але ми зважили, що коли почнеться відплив, той констебль назиратиме за Каркінезькою протокою, і нам лишається тільки чекати нового відпливу о другій ночі. Тоді ми зможемо прослизнути повз цербера непомітно.

Отак лежали ми на палубі, смалили цигарки і тішились шиттям. Я сплюнув за облавок і зміряв течію.

— При такому вітрі приплив підкинув би нас аж до Ріо-Вісти, — обізвався я.

— А на річці саме фруктовий сезон, — докинув Нікі.

— І низька вода. Найкраща пора добиратись до Сакраменто.

Ми сіли і ззирнулися. Розкішний вітер-західняк винно п'янив нам душі. Ми обидва сплюнули за облавок і зміряли течію. Тепер я певен, що у всьому завинив той приплив і сприятний вітер. Вони розбурхували наше моряцьке нутро. Якби не вони, весь той ланцюг подій, що призвів мене на Дорогу, був би урвався.

Не промовивши ані слова, ми поскидали притяганки і наставили вітрило. Пригоди наші на річці Сакраменто не мають нічого спільного з цією моєю розповіддю. Не за великий час ми осягнули місто Сакраменто і прив'язали шаланду на причалі. Вода була напродиво, і ми одно знай собі купалися. На піщаній косі повиш залізничного мосту ми пристали до гурту хлопців, що теж купалися. Між запливами ми лежали на березі й розмовляли. Мова у них видавалась інакшою, ніж у хлопців, з якими я знався. То була якась нова говірка. Вони були "дорожні хлопаки", і з кожним їхнім словом зваба Дороги все владніш опановувала мене.

"Як був я в Алабамі", — зачинав один хлопець; або інший: "їхавши з Канзас-Сіті Чікаго-Альтонською"; на що третій: "На Чікаго-Альтонській сліпні без східців". А я мовчки лежав на піску і слухав. "Це було в одному Огайському містечку на Озерно-Береговій і Південно-Мічіганській", — заводив один, а другий: "Лучалося коли їздити Гарматнем по Вобешу?", а ще інший: "Нє-а, зате їздив Білим Поштовим з Чікаго". — "Балакаєш про залізниці,— ось попадеш-но в Пенсільванію; чотири колії, водокачок— ні близько, бере воду на ходу, ото діла". — "Північна Тихоокеанська тепер кепська дорога". — "В Салінасі свинство, бики зубасті". — "Мене залободали в Ель Пазо вкупі з Віслюком". — "Ет, балакай про датки, ось попадеш у французьку сторону під Монреалем — ані словечка англійського, ти кажеш: "Манджі, манджі, мадам, нон говори по-французька" і треш себе по череву та зиркаєш голодними очими, а вона тиче тобі лусту свинячого бендюха і скибку сухої папи".

А я все лежав та слухав. Проти цих мандрівників моє устричне піратство виглядало на миршавих тридцять центів. Новий світ надив мене кожним почутим словом — світ штаб і планширів, сліпих багажників, "пульманів з бічними дверима", "биків" і "гицлів", "кимар" і "жуванок", "лободанок" і "дралимонів", "дужих рук" і "шанькотрясів", "пацанків" і "професяк". І все це пашіло Пригодою. Ну що ж, гаразд; я візьму цей світ за роги. І я "приклепався" до тих дорожніх хлопаків. Я був не слабший за будь-кого з них, такий же меткий, такий же зухвалий і голову мав на плечах не дурнішу.