Дорога

Страница 23 из 40

Джек Лондон

Полюбляють гобо давати собі назвиська за місцевостями, звідки вони родом, як-от: Томі-Нью-Йорк, Зух-

Пасіфік, Ковалик-Бафело, Тім-Кантон, Джек-Пітсбург, Лискун-Сіракузи, Мікі-Троя, К. Л. Біл, Джімі-Конектікат. Був ще такий: "Джім-Грім з Вінегар-Гіла, робити не змусить і чортова сила". Лискун — то завжди негр, мабуть, за сяйво на виду. Лискун-Техас або Лискун-Толедо виказують як расу, так і місце вродин.

З-поміж прізвиськ, що розголошували своє походження, пригадую такі: Лискунець-Фріско, Ірландець-Нью-Йорк, Француз-Мічіган, Джек-Англієць, Пацан-Кокні та Голландець-Мілвокі. Решта, як виглядає, прибирають собі псевда почасти від природженого кольору, як то Білявка-Чі, Рудько-Нью-Джерсі, Чорниш-Бостон, Русявка-Сієтл, Жовтий Дік і Жовтопузько — останній був креол з Міссісіпі, і псевдо це, боюся, накинуто йому силоміць.

Щирий Техас, Джо-Вдаха, Бухало-Конорс, Бурмило, Чорнявка-Торнадо та Лабза-Маккол поперехрещувалися з більшою вигадливістю. Інші, вбогіші на фантазію, носять імена за своїми фізичними прикметами, як-от: Худорба-Ванкувер, Детройт-Куцак, Огайо-Бамбула, Джек Довгов'язий, Джім-Здоровань, Джо-Малюк, Блимкало-Нью-Йорк, Чі-Носяра, та Бен-Ламана-Спина.

В окрему групу вирізняються дорожні хлопаки, чиї псевда виграють нескінченною розмаїтістю: Хверт-Хлопака, Сліпий Хлопака, Коротай-Хлоп, Святий Хлопака, Кажан-Хлопака, Хлоп Моторний, Кухар-Хлоп, Айова-Хлоп, Штанатий Хлопака, Хлоп-Оратель (це котрий умів розписати, як та що), Губатий Хлопака (йому нахаби не бракувало, будьте певні).

На водокачці в Сан-Маршіалі, штат Нью-Мехіко, років десять тому красувалась така гобівська програмка:

1. Головний волочак — гаразд.

2. Бики — нічого.

3. Депо годиться кимарити.

4. Поїзди на північ не годяться.

5. Приватки не годяться.

6. Ресторани годяться лиш кухарям.

7. Вокзал годиться лиш для нічної роботи.

Пункт перший знаймує, що головна вулиця сприятлива на жебрання грошей; пункт другий — що поліція не докучає волоцюгам; пункт третій — що в депо можна переспати. Пункт четвертий, однак, двозначний. Поїздами на північ або погано їхати, або погано в них жебрати. Пункт п'ятий означає, що по домівках не нажебраєшся, а пункт шостий — що з-поміж волоцюг лише колишні кухарі можуть розживитись на харч у ресторанах. З пунктом сьомим не все ясно. Я не врозумію, чи то на вокзалі добре вночі жебрати будь-якому гобо, чи тільки гобо-кухарям, а чи кожен гобо, кухар або ні, може підмогти вночі кухарям на вокзалі і тим заробити собі чогось поїсти.

Та повернімось до наших гобо, що виринають із ночі. Пригадую одного волоцюгу, з котрим я спіткався в Каліфорнії. Він був швед, але мешкав так довго в Сполучених Штатах, що його національність було годі вгадати, хіба б сам признався. Власне, до Штатів привезено його ще немовлям. Я здибав його вперше в гірському містечку Тракі. "Куди, хло'?" — привітали ми один одного, і кожен відповів: "На схід". Ціла купа "шугаїв" поривалась тої ночі виїхати трансконтинентальним, і я загубив Шведа в шамотні. Не потрапив також і на той трансконтинентальний.

Приїхав я до Рено, штат Невада, в товарному вагоні, який одразу ж загнали на бічну колію. Було то в неділю вранці, і, розкинувши спершу ногами по сніданок, я почвалав до табору індіян з племені пают, подивитись, як вони ріжуться в карти. І там стояв Швед, захоплено приглядаючись до гри. Звісно, ми зійшлися. Він був єдиний, кого я знав у цих краях, а я був для нього також єдиний знайомий. Ми враз заприятелювали, наче двійко зневірених самітників, і разом переднювали й на обід розжилися, а надвечір спробували "наштрикнути" той самий товарняк. Але Шведа струтонули під укіс, і я поїхав один, щоб зазнати такої ж долі в пустелі за двадцять миль далі.

З-поміж усіх глушин місце, де мене струтонули під укіс, було таке, що вже годі. Звалось воно зупинкою на вимогу і складалося з халупи, недоладно притуленої серед піску та полину. Подимав холодний вітер, насувалась ніч, і самотній телеграфіст, що жив у тій халупі, побоювався мене. Я знав, що ні харч, ані постіль мені в нього не світять. Через отой його неприхований страх переді мною я не повірив його словам, що поїзди на схід ніколи тут не зупиняються. До того ж хіба не на цьому самісінькому місці мене скинули з такого поїзда заледве п'ять хвилин тому? Телеграфіст запевняв, що цей поїзд зупинився за спеціальним розпорядженням і що може зминути цілий рік, поки зупиниться ще один. Він порадив мені ліпше піхтурити до Водсворта, куди хіба яких миль п'ятнадцять. Я, однак, волів чекати і мав приємність провести очима три товарняки, що пройшли без зупинки — два на захід і один на схід. Я ще й подумав, чи нема, бува, на останньому Шведа. Випадало мені чухрати по шпалах до Водсворта, і я так і зробив на превелику полегкість телеграфістові, бо ж я не спалив йому халупи та не замордував його самого. Телеграфістам є за що богові дякувати. Миль за шість мені довелося зійти зі шпал і перепустити трансконтинентальний на схід. Він гнав гоном, та я помітив на першому сліпні якусь невиразну постать, що шибала на Шведа.

Минув ще один стомливий день, поки я знов побачився з ним. Мене носило на сотні миль через Невадську пустелю. Для швидкості я їхав уночі трансконтинентальними, а вдень у товарних вагонах, де й відсипався. Діялось це на початку року, і на тих пасовиськах було морозно. На пониззю лежав лиш подекуди сніг, а гори були всуціль у білій пелені, і ночами з них тягло найпронизливішим вітром, який тільки можна собі уявити. В такому краю нема чого баритись. І не забувайте, любий читачу, що гобо перебирається через такий край без притулку, без грошей, на жебраному харчі, і спить ночами без укривала. З цієї останньої обставини здати собі справу можна хіба що на власному досвіді.

Якось надвечір прибув я на Огденський вокзал. Трансконтинентальний Об'єднаної Тихоокеанської компанії мав ось-ось рушати на схід, а я волів їхати не затримуючись. Попереду паровоза між плутанкою колій надибав я в сутінках чиюсь ізгорблену постать. Це був Швед. Ми потиснули один одному руки, мов брати, що довго були в розлуці, і виявили, що в обох на руках рукавиці. "Де ти їх шопнув?" — поцікавився я. "В машиністовій будці", — відказав Швед. "А ти?" — "У кочегара, — пояснив я, — Він вуха розвісив".