Пригадую молодого вродливого мулата років двадцяти віком, якому вроїлась у голову скажена думка обстоювати свої права. І таки він мав на те право, та це не допомогло йому ані кришки. Його камера була на верхній галереї. Восьмеро корпусних вайлом збили з нього пиху за якихось півтори хвилини — час, потрібний, щоб дістатися вздовж галереї до її кінця і вниз п'ятьма прогонами сталевих драбин. Він сповна пролопотів цю віддаль на всіх частинах своєї анатомії, за винятком ніг, а восьмеро корпусних тим часом не байдикували. Він чварахнувся об бруковану підлогу там, де я стояв, дивлячись на це все. На мить мулат звівся на ноги й випростався. При цьому він широко розкинув руки і моторошно зойкнув з жаху, болю й розпуки. І вмах, як у сцені з перевдягом, клапті його простої арештантської сорочки облетіли геть, лишивши хлопця зовсім голим, а кров йому цебеніла по всім тілі. Потім він ураз повалився купою, знепритомнівши. Це його трохи провчило, як і кожного в'язня в тих стінах, котрий чув його зойк. Навчило дечого й мене. Мало втіхи бачити, як чоловік заламується за півтори хвилини.
А ось приклад того, як ми збивали собі клієнтуру в хаптурництві з розносом губки. Ряд наших камер заповнюють новаками. Ти проходиш повз грати з губкою. "Агов, хло', дай нам вогнику!" — гукає тобі котрийсь. Ну, то вже ясно, що той арештант має тютюн. Даєш йому губки і йдеш собі. Трохи перегодом повертаєшся і недбало прихиляєшся до грат: "Чуєш, хло', ти нам трохи тютюну, бува, не підкинеш?" Як він не тямить, що до чого, то, запевне, побожиться, ніби в нього не лишилось і крихти. Чи так, то й так. Висловлюєш йому співчуття і йдеш своєю дорогою. А знаєш, що йому губки стане хіба до кінця того дня. На другий день проходиш там, і він знову гукає: "Гов, хло', дай нам вогника!" А ти й відказуєш: "В тебе не лишилось тютюну й крихти, то й вогника тобі не треба". І таки не даєш. За півгодини чи там за годину, за дві ти проходиш знов, а той арештант озивається так лагідно: "Підійди-но, хло', сюди". Ти й підходиш. Просуваєш руку крізь грати, а її наповнюють дорогоцінним тютюном. Тоді даєш йому вогника.
Однак часом з'являвся новак, з якого не вільно було дерти жодної хаптури. Від уст до уст переходив потаємний наказ поводитися з ним як слід. Звідки брався той наказ, я так ні разу й не зміг довідатися. Одне було ясно, що в того арештанта є "рука". Може, хто із старших корпусних; може, котрийсь наглядач десь в іншій частині тюрми; може, добре ставлення, куплене ще у вищих хабарників; та хоч би там як, а ми знали, що поводитися з ним треба обережно, коли хочемо уникнути халепи.
Ми, корпусні, були всім за посередників і просто за гінців. Ми ладнали торгові оборудки поміж ув'язненими в різних частинах тюрми і здійснювали товарообмін. Ну, й стягували комісійне з обох сторін. Іноді товар мав перейти через руки півдесятка посередників, кожен з яких брав свою частку або ж якось інакше бував відплачений за послугу.
Деколи ти сам комусь заборгуєш, а деколи хтось тобі заборгує. Я, приміром, вступив до тюрми боржником того в'язня, що переховав мій дріб'язок. Десь так за тиждень один з кочегарів передав мені до рук листа. Він його одержав від перукаря, а той від в'язня, котрий переховував був мій дріб'язок. А я, бувши перед ним у боргу, мусив передати листа далі. Але писав не він сам. Первісний адресат був довгострокач з його корпусу. Лист призначався для однієї арештантки в жіночому відділенні. Та чи він до неї й був написаний, чи вона, в свою чергу, була тільки ланка в ланцюгу посередників, я не знав. Мені лише описали її зовнішність, і я мав передати листа їй до рук.
Проминуло два дні, і цей час я протримав листа в себе, аж ось випала нагода. Жінки рехтували весь одяг арештантів. Кілька наших корпусних мали сходити в жіноче відділення по величезні клумаки з одягом. Я домовився з першим корпусним, щоб послано й мене. Нам відмикали двері за дверима, як ми пробиралися через тюрму до жіночої половини. Ми зайшли до великої кімнати, де сиділи жінки, лагодячи шмаття. Я пошукав очима ту жінку, що мені змалювали. Нагледів її і примостився поближче. Жінок пильнували дві гостроокі матрони. Я затис листа в долоні і промовисто позирнув на ту жінку. Вона зметикувала, що я маю щось для неї; либонь, вона того сподівалась і, тільки ми ввійшли, опитувалась угадати, котрий саме з нас посланець. Та одна матрона стояла за два ступні від неї. Вже корпусні підбирали клумаки, які треба було виносити. Час спливав. Я барився коло свого клумака, вдаючи, ніби вій слабко зав'язаний. Чи ця матрона так і не відвернеться? Невже мені судилась невдача? І саме тоді якась жінка пустотливо зачепила одного з корпусних — підставила ногу, щоб він зашпортнувся, чи вщипнула його, чи там що. Матрона зиркнула в той бік і гостро вибештала провинну. Так ось, я не знаю, чи то було вчинено зумисне, аби відвернути увагу наглядачки, але я знав, що то моя нагода. Рука моєї жінки зронилася з колін набік. Я нахилився, щоб підняти свій клунок. Нахилений, я тицьнув їй у руку свого листа й одержав інший навзамін. Ще мить, і клунок опинився на моєму плечі, а погляд матрони звернувся знов на мене, що забарився останнім, і я поспішив наздогнати своїх товаришів. Листа від тої жінки я передав кочегарові, а від нього він потрапив через перукареві руки до в'язня, що переховав був мій дріб'язок, і нарешті до довгострокача на другому кінці ланцюга.
Часто ми передавали листи такими заплутаними лініями зв'язку, що не знали ні відправника, ні адресата. Ми були тільки проміжні ланки. Десь якось котрийсь арештант тицьне мені в руку цидулу і скаже передати далі по ланцюгу. Всі такі послуги були ласкою, за яку згодом мусило віддячитись, коли матимеш справу безпосередньо з автором послання. Вся тюрма була обснована мережею ліній зв'язку. А ми, контролюючи всю ту систему, природна річ, — адже ми наслідували капіталістичне суспільство, — здирали тяжке мито із своєї клієнтури. То було платне обслуговування і ніщо інше, хоча вряди-годи ми прислужувалися і за так.
Весь час свого побуту в тій тюрмі я був нерозлийвода зі своїм товаришем. Він для мене зробив чимало і сподівався не меншого й для себе. По виході на волю ми з ним мали вдвох пуститись у забрід і, звісно, разом-таки вершити "оборудки". Бо мій товариш був злочинець — о, не чистої води діамант, а так собі, дрібний злодіяка, здатний вкрасти і пограбувати, вломитися в чужий дім, а при скруті то й душу з кого випустити. Не одну годину просиділи ми з ним за мирною бесідою. На найближче майбутнє він мав собі на думці дві-три оборудки, де знайшлася б і мені робота. І я теж планував подробиці вкупі з ним. Мені доводилось немало обертатися поміж злочинців, тож мій товариш і гадки не гадав, що я тільки морочу його, пускаючи блахмана в тридцять днів завгрубшки. Я в нього уходив за справжняка, подобався йому, що був не з дурників, а трохи, мабуть, і просто сам по собі. Звичайно, я не мав жодного наміру приставати до нього і пускатись на мерзенний шлях дрібного злочинства; та був би я останній йолоп, якби відкинув усе те добре, що давала мені його приязнь. Якщо ступаєш по розжареному приску в пеклі, нема коли перебирати стежками. Так було й зо мною у виправняку округи Ері. Я мусив або накладати з "кодлом", або впиратись рогами на хлібі та воді; а щоб лишатись у "кодлі", я мав зберігати добрі стосунки зі своїм товаришем.