Дописи

Страница 3 из 3

Тесленко Архип

Отож чорносотенці наші не придумають ніяк, як би таки позбутися "домократів" з села. І от він стає у пригоді їм знов. У провідний понеділок 1 оце деякі з їх "поминали" батьків у крамаря в хаті. Дехто й з "домократів" трапивсь сюди. Нікому нічого ніхто. Як ось Федька: "Домократи" десять карбованців грошей вийняли в мене!.. Ось у цьому кармані були і нема..." Цвірінчить, доказує; усміхаються чорносотенці, підморгують йому.

с. ХАРКІВЦІ, лохвицького ПОВІТУ

(НА ПОЛТАВЩИНІ)

Села, заможнішого за наші Харківці, у повіті нашому не знайти. Красивішого теж пошукайте. Ось вийдіть на наш вигін літом коли,— а вигін у нас високий такий,— та гляньте униз: широчезна долина; у долині гаї, сади зеленіють. А в цьому морі зеленому поринають хати, де-де криті й залізом, клуні, хліви... Єсть і школа второкласна у нас, хлоп'яча. Там красуня така: в два поверхи, цеглова, стоїть, запишалась на вигоні. Єсть дві церковноприходських: хлоп'яча й дівчача.

Усе як усе. Тільки... люди. Багачів багато, і все такі: ні книг не читають, ні газет не виписують. "Те,— кажуть вони,— хліба не дасть і не доведе й до добра". А хто "занімається" цим, то "підоздрений" у їх "домократ", не хазяїн. "Домокра-тів" не люблять вони, о, не люблять! Єсть у нас декілька хлопців, які побували на засланні під завірюху під ту. Цим так прямо біда. Один до одного хоч не ходи. "Збираються он". І чого тільки не навидумують на їх! Де яка крадіжка, бешкет який, усе на їх звалюють: "Домократи усе... он їх студенти цьому понаучували",— розсуждають умники наші. А це ось що ще витівають вони: щосереди й щосуботи до нас земська пошта приходить. Хто дожидає письма од кого, іде в зборню тоді. Навідуються іноді й ці "домократи" туди. "Чого вони сходяться сюди? — репетують дукарі.— Од кого вони дожидають письом ото?.. Це од інших домократів, з Москвою звідуються! Розпечатувать письма! Староста провіряє нехай, бо... цими письмами так вони й Русєю заплутали!" 1

КОМЕТА с. ХАРКІВЦІ, лохвицького ПОВІТУ

(НА ПОЛТАВЩИНІ)

Вечорами тепер у нас видно на заході туманність якусь. Бліда при місяцю тільки вона. Комета Галлея, здається 1. От ще балачок про неї у нас! Селяни не можуть ніяк її собі уявить. "Ну, яка воно та комета? — розсуждають.— Така, мабуть, як змій, що до молодиць літає в димар".— "Е, ні,— пояснює який-небудь салдат,— ето планета така... як от, напримєр... ну, от напримєр, конєшно, што, як зачепить хвостом туполю абощо, то так тебе й вивернет з корінем. От, напримєр, у Амєрікє уже город розбила один, залила водою і нікаких. А от уже скоро вона у землю войдьоть на 76 год". Таке балакають. А "поважні" селяне: "Кумета!.. кумета!..— глузують.— Бог не дасть, то ніякої кумети не буде. То все студенти видумують, що в бога не вірують". А дехто: "Це за гріхи посилає махамету (комету) господь... Страшний суд буде". І оце вночі таки й справді багато наполохалось наших селян. Почав був дехто і в гріхах уже каятися. Одна баба, кажуть, і лампадку уже була засвітила. Пішло: "Кумета летить!.." Біжать, дивляться. А воно пожар, здається, десь був. Жевріло дуже на сході. Станеш кому показувать зараз її, так розчаровано стискає плечима: "Хм, так оце така вона,— каже,— а балакали як!"

СКРУТНЕ СТАНОВИЩЕ С. ХАРКІВЦІ, лохвицького ПОВІТУ (НА ПОЛТАВЩИНІ)

Один з засланців з нашого села, парубок С, покохав у Вологодщині великороску-дівчину одружився з нею, одбув заслання, привіз на Вкраїну її. Було це минуле ще літо. Ідуть із станції. Все таке їй тут вдивовижу. І сонце світить ясніш, і квітки рябіють світліш, і ліси не так зеленіють, садки скрізь кучеряві стоять. Роздивляється скрізь, про все розпитує: "А тощо, а то що? — вказує на який-небудь клен або в'яз,— вишня чи груша? Во так хохлащіна!" — усміхається. Приїхали додому вони.

Хатка невеличка, старенька. Батько старий, немічний. Два брати. Діти в обох. Пожили. їсти нічого, пройтись ніде, огорода ступінь. Сварка, дорікання шматком хліба. Сумує вона. "Краще б я,— каже,— там була так і служила!" — А вона до заміжжя у панів там служила.— Ще б нічого. Та незабаром чоловіка на три місяці під арешт узяли по колишньому присуду палати. А тут ще вона мови не розуміє вкраїнської, її теж не второпають. А тут ще й дитинка мала. Плаче.

Одбув арешт чоловік, пишуть листи до знайомих, розшукують місця, мріють поїхати кудись. Як ось... цоп!.. Взяли у салдати його. Лишенько! Ходить вона по сусідах с дитинкою. Така вже рада, як хто їй попоїсти хоч дасть. Ходить у волость, до земського, до начальника воїнського... Просить ря-тунку: "Або тут запоможіть мені жить, або у Великий Устюг, до батька,.одправте!" Сміються з неї, глузують: "Та чи ти документи маєш які, та чи ти вийшла заміж законно?" "Демократкою" звуть. Нічого не виходить з цього. Давай вона звертатися до інших людей. Склались їй у Лохвиці щось карбованців з сім, взяла вона торбинку, дитинку, прийшла на станцію, щоб їхати до батька. "Думала,— каже,— думала, що робити з такими грішми? Як у таку далечінь поїхати на їх? Жалко зразу всі витрачать". Взяла на півкарбованця білет. Доїхала до Ромнів, знов треба брать. І от... кинулась до грошей, аж... ні копійки в спідниці, де ділись, не знає й сама. Плакала-плакала, та з тим і назад. "Насилу,— каже,— долізла... Що робить тепер, як тепер бути!" І соловейко, якого вона до цього часу ніколи не чула, не розважає її. Бере в одну руку дитинку, в другу — шарівничку, ходить виглядає поденщини.