Донна Анна

Страница 65 из 76

Гордей Брасюк

Ганна й Таля перелякано глянули на Володимира. Він із перекошеним від люті обличчям вийшов на веранду й хрипким голосом почав кликати власника дачі. — Ми виїжджаємо!

VIII

Йдучи по мокрому листі бульваром, Ганна почувала в себе на душі таку ж сльоту, яка була навкруги. Пустельно, холодно, тільки дощ безнастанно сік нерви дрібними краплями. Скоріше почути людський голос, забути хоч на хвилину прикрості, що невідступно переслідували її.

Ось зашумів верхів'ями осокорів мокрий вітер, і Ганна здригається вся від його раптового холодного подиху, закутується змокрілим коміром і йде пригнобленою старцюватою ходою. А у вухах із шумом вітру розлючений Володимирів голос: "Одно з двох, або тебе вдушу, або сам не буду жити!"

І це кожного разу бувало, коли Ганна нагадувала Володимирові про Нікову справу. Хай так, хай ревнує, але ж, кінець кінцем, співжиття з ним неможливе. Він держить її в чорному тілі, вбиває кожний прояв індивідуальності. Тепер Ганна, якби й хотіла співати в опері, попри все своє бажання не могла, бо за спроби отруїтись перепалила собі голосові зв’язки. Та й Володимир цього нізащо не дозволив би. Минулий рік йому куховарка більше коштувала, ніж заробляла сама Ганна. Базар і кухня — ось щоденна програма Ганниних обов’язків. Боронь боже, щоб Володимир прийшов і не застав її вдома! Він вичитував би їй протягом цілого тижня, як це вже було раз, коли Ганна довідувалася про приїзд Вольської. Вона знову збирає плітки? Вона компрометує його вже самою своєю поведінкою перекупки…

Але Ганна, поза всю боязкість, яку навівав на неї Володимир, поспішала до Вольської. Вона ще встигне повернутися додому до закінчення репетиції. Їй так хочеться бачити Вольську, вилляти перед нею всі свої кривди, поговорити про Ніка. Після кількох несміливих натяків, вона зареклася говорити про нього з Володимиром. З Талею ж Ганна майже зовсім не розмовляла. Власне, не розмовляла з нею Таля. Вона почувалася в домі незалежною жінкою, ніколи не звертала уваги на Ганнині зауваження, бо до того ще мала заступника в особі Володимира.

Зверхні погляди, що їх кидали на Ганну з обох боків і Володимир, і Таля, поволі починали принижувати її у власних очах, Ганна починала запобігати як перед Володимиром, так і перед Талею.

Іноді, повернувшись із базару, вона заставала їх обох у піднесеному настрої, хоча у цей час Таля мусила бути в своїй музичній школі. Ганна ж удавала, що зовсім не помічає нічого, і мучилась тим, що не цінують її вибачливості.

Іноді ж увечері Таля поверталася додому далеко пізніше за самого Володимира. Тоді Володимир хмурився, пробував вичитувати Талі, але вона і йому так само безапеляційно відповідала: "Була там, де хотіла!" В такі моменти в Ганни прокидалася зловтіха проти Володимира. Їй хотілося з кимось тішитися з його поразки, але з нею ніколи не було нікого близького…

Подзвонивши до Вольської, Ганна очікувала біля дверей із таким почуттям, ніби вона ось зараз побачить улюблену сестру, з якою була розлучена цілими роками…

Вольська справді зустріла її, як рідню.

— Ви собі не можете уявити, Ганно Павлівно, яка я рада вас бачити. Я ж тут, як у тюрмі. Вже з місяць, як приїхала, і хоч би одна жива душа зайшла коли.

Видно було, що їй нелегко живеться. На обличчі ні однієї плями косметики, і від цього все обличчя видавалося старечим, зморшкуватим. Низенька кімната, звичайні меблі, — з минулих розкошів тільки того, що пишне трюмо. Ганна заглянула в нього й зауважила велику подібність з обличчям Вольської. Вона навіть сподівалася, що Вольська скаже їй про старезність, але Вольську, здається, найдужче обходило її особисте життя. Вона без упину розповідала про себе.

Хіба вона вже нічого не варта жінка, щоб ото він протиставляв її якомусь дівчаті? Любові Григорівні це особливо прикро тепер, коли Вольський став за технічного директора на заводі. Все ж вона чимало колись сприяла його кар’єрі своїми зв’язками. Ні, вона не стерпить цього! Вона помститься, так помститься, що Вольський буде пам’ятати її до смерті.

— Кінець кінцем, усі вони однакові, — зауважила Ганна.

— Не кажіть, ви того не пережили, що пережила я. У вас є родина, є якась мета… Ви знаєте, яка то мука — безперспективна самотність…

— О, це я добре знаю!..

Вольська здивовано глянула на Ганну. В її застиглому вогкому погляді вона прочитала таку муку, яку можуть породити тільки неймовірно тяжкі моральні страждання. Вольська мимоволі торкнулася співчутливо Ганниної руки. Цей дотик був тією краплею, що переповнила Ганні груди жалем до себе. Вона розридалась. Хіба в неї є родина? Хіба в неї є друзі? Коли б тільки Любов Григорівна знала, що сталося з її донькою.

Ганна майже з розпачем простягла руку до Вольської.

— Любове Григорівно, ради Бога, скажіть, що ви знаєте про Нікову смерть!

Вольська болісно стисла вуста. Здавалось, того, що вона знає, вона ніколи нікому не відкриє. Але на хвилину вона замислилась, і вуста їй рознялися.

— Я вас розумію… Я думала, що ви ніколи не будете знати про це, що ви будете щаслива…

— На бога! Все, все…

Вольська, зосередившися в собі, промовляла, як піфія:

— Власне, я нічого певне не знаю. Ви пригадуєте той вечір на іменинах? Коли б ви бачили, який розлютований вийшов тоді Володимир Андрійович! Він нізащо не хотів іти до нас спати. Але відпускати його в такому стані було небезпечно. Ми з Вольським майже силоміць затягли його до себе. І от тоді я почула за стіною їхню розмову. Вольський ніби жартома промовив до Володимира Андрійовича: "А ви ж сьогодні мали нагоду так легко позбутися свого конкурента. В той момент, коли він держався за мідні опуки, досить вам було вимкнути одного реостата з серії, що приводить у рух високу частоту, щоб вона вийшла з ладу. Клеми антени залишалися б під високою напругою з низькою частотою, а тоді… амба…". "Коли б тоді я знав, що він виявить себе такою падлюкою, я в цури розніс би його разом із винаходом", — каже Володимир Андрійович. "Ну, що ж… Проґавили. Лягаймо спати". "Ані чорта я не проґавив!" — ударив розлючено по столі Володимир Андрійович. Тоді, видно, Вольський застеріг Володимира Андрійовича від того, щоб я не почула, і дальшої їхньої розмови я не могла розібрати. Але справа, мабуть, на тому не закінчилася. Володимир Андрійович дуже часто після того заходив до нас. Випивали з Вольським і взагалі сприятелювались. Я знала, що їх об’єднала спільна зненависть до Миколи Матвійовича. Я знала, що Вольський, попри свою улесливість, ненавидів Миколу Матвійовича, бо той не поділяв його інтриганських намірів та й сам деякою мірою стояв йому на дорозі. Я знаю, що б живий був Микола Матвійович, Вольський ніколи не був би за директора. І коли я почула про трагічну смерть Миколи Матвійовича, та ще й у присутності Вольського й Володимира Андрійовича, в мене ні на хвилину не було сумніву. Це справа їх обох.