— Якщо ти думаєш, що я для тебе спеціально буду видавати обід, то ти помиляєшся. Можеш бути певна, що й надалі ти будеш годуватися в таких випадках власними капризами.
— Я волію годуватися камінням, аніж обідати разом із ним, — ніби нарочито, щоб почув Володимир, голосно викрикнула Таля.
— Ти будеш те робити, що я тобі наказую, чуєш?
— Плювать мені на твої "наказую", — з цинічною безцеремонністю промовила Таля.
Очі Ганні широко розкрились. У них застиг переляк.
Глянувши на матір, Таля ніби змилостивилась: оприскуватий вираз її лиця розчинився втомою, вона вже тихо додала:
— Дай мені спокій, мамо!
І Ганна покірливо відійшла. Вона все вибачить їй, але не скориться. Це ж усе для її користі.
Другого дня Ганна так само поставила обід для трьох і ніби тільки для власного виправдання покликала Талю, не певна, що та послухається. Але, на диво, Таля прийшла й просиділа до самого кінця обіду. За столом так само мовчали, тільки Ганна зрідка кидала свої практичні зауваження щодо страв.
Скоро спільне харчування увійшло в колію. Іноді Таля зважувалася підвести очі на Володимира, тоді її вуста кривилися в саркастичну гримасу й ось-ось, здавалося, вона випалить якусь прикрість, але Ганна завчасу попереджала її хмурим поглядом, і Таля, ніби копіюючи материн вираз, так само похмуро нахилялася до тарілки. Володимир тоді кидав колючий погляд то на Талю, то на Ганну, і щелепи йому так стискалися, ніби ось він мав замінити варену страву на живе людське мясо. Але коли погляд його зустрічався з Ганниним, він квапливо нахилявся до їжі. Ганна на хвилинку ще зупиняла очі на його русявій голові, і тоді та голова, коли б могла сприйняти побажання з Ганниних очей, мусила б розскочитись, як чавунна граната. Проте за хвилину Ганна вже підсовувала їжу: "може, ще?.."
Щоб надалі захиститись від неприємних поглядів, Володимир почав відгороджуватися газетою, а Таля, щоб не дратувати матір, одводила очі в книжку.
Сьогодні, помивши посуд, Ганна стомлено лягла на канапу. Не хотілося ні про що думати, нікого не хотілося згадувати. Але через її кімнату пройшов до виходу Володимир, і Ганна не могла вже не думати про нього.
Яка рація йому залишатися в цьому домі, коли він нікого з них не любить? Правда, в нього хороший сонячний кабінет. За теперішньої кризи нелегко знайти таку кімнату, та ще й устатковану такими меблями… Однак добру половину заробітку він витрачає на них… Невже його утримує Ганнине кулінарне мистецтво? Якщо це так, тоді Ганна мусить із подвійною увагою поставитися до своїх обов'язків, бо все ж вона йому зробила велику прикрість, і прикрість ця може згодом переважити. Володимир мусить бути абсолютно задоволений із неї.
Раптом Ганна згадала про одне зі своїх недбальств і схопилася на ноги. Підійшла до гардеробу, взяла хутро, пересипала його нафталіном і почала зашивати в простирало на літній відпочинок.
Щось шерхнуло в передпокої. Ганна знала, що то пошта, що кинув листоноша крізь щілину. Вона підняла з долівки кілька газет, журнал, перечитала їх назви, потім зупинилася поглядом на листі. Лист був місцевий, писаний жіночою рукою. Ганна ніби чула від нього запах парфумів, але не намагалася дошукуватись істини. Поклала пошту на столику біля дверей кабінету, а сама знову повернулась до гардероба й витягла звідти купу білизни, щоб проревізувати її з голкою в руках.
Згодом прийшов один із Талиних товаришів. Ганна побоювалась, що незабаром їх прийде ціла ватага, і тоді в приміщенні зчиниться такий галас, що хоч тікай із дому.
Але побоювання її не справдилося. Цілий вечір Таля гомоніла з товаришем. Часом їх голоси підвищувались, і тоді Ганна мимоволі прислухалася до розмови.
— Абсолютно не боюся. На, печи! — підвищує голос Таля.
— Почекай, розкурю.
— А… злякався!
— Я?! Злякався?! — задиркувато скрикує юнак. — Давай руку. Боляче, га?
— Ні.
— Боляче?
— Ні.
— Чуєш, як шипить? Ху!..
— Ех ти, а ще й мужчина! Коли б у мене був стилет, я б тобі зараз всадила його по саму ручку. Дістань мені револьвера.
— Так що ти з ним будеш робити?
— От побачиш! Я хочу застрелити одного чоловіка.
— Ну, я не хочу бути твоїм спільником.
— Тоді я не хочу бути знайома з таким боягузом. Дістанеш, кажи? Я серйозно.
— Так тебе ж засудять…
— Тебе не викажу, не бійся.
— Мені шкода тебе.
— Ти сам жалю гідний.
— Я зовсім не такий боягуз, як ти думаєш.
— Не боягуз? Гаразд! Револьвера я сама дістану. Тоді я тобі покажу на кладовищі одну могилу, ти вночі її розкопаєш і принесеш мені голову від трупа. Гаразд?
У Ганни шитво випало з рук. Її всю обдало холодним потом.
— Їй богу, дивачка ти! — вражено промовив юнак, — для чого ж тобі голова?
— У мене є знайомий медик, він її препарує, і я поставлю черепа в себе на столі.
— А потім будеш сама боятися зайти до кімнати?
— Тоді я зовсім нікуди не буду виходити з кімнати.
— Ти будеш як черниця молитись?
— Я ні в що не вірю. Я буду звіряти йому свої думки… Ти ж не знаєш, чий це череп?
— Це культ предків, — зневажливо промовив юнак. Він уже не лякався так само, як не лякалася й Ганна. Вони обоє розуміли, що це лише потайне Талине бажання, що його вона принагідно висловила, але що й сама не вірить у його здійснення.
Ганні стало сумно. Таля не здійснить її надій, як не здійснила й вона, Ганна, своїх намірів.
Провівши через Ганнину кімнату товариша, Таля знову повернулася до себе зі змертвілим обличчям. Вона не хоче вечеряти, не хоче залишатися віч-на-віч із матір'ю.
І туга ще важче налягає на Ганну. Але нічого вона вже не може розпізнати в цьому складному сплетінні почувань. Над нею тяжить утома минулого її життя, втома сьогоднішнього дня.
Ганна гасить електрику й помічає, як крізь вікно з вулиці просіюється світло від ліхтаря. На момент у її свідомості засвічується спомин про Ніків винахід, але, накрившись ковдрою, вона раптом згадує, що не обміркувала ще меню на завтрашній день.
11
Мусянжовий — латунний.
12
Галоп "Полювання на лева" — п'єса для фортеп'яно німецького композитора Карла Коллінга.
13
Хроматична гама — висхідний або низхідний рух по півтонах на основі мажорної або мінорної гами.
14
Статор — нерухома частина електричної машини, на противагу ротору — рухомій частині.