Донна Анна

Страница 70 из 76

Гордей Брасюк

Вона не здавала собі справи, скільки минуло часу, що діялося з нею, але раптом до її свідомості якоюсь далекою асоціацією дійшло: ключ… двері…

Прочинились двері, і на порозі став Володимир. Він був розчервонілий, шапка йому була на потилиці, поли Нікового хутра спадали на підлогу. Очі в'їдливими вогниками дивились на Ганну. Він мав зараз на неї з криком напасти.

Ганна, не змінивши змертвілих очей, промовила йому назустріч глухим голосом:

— Ти вбив Ніка.

Обличчя Володимирові ніби затяглося чорним серпанком.

— Що? Що? — прохрипів він підступаючи.

— Ти вбив Ніка, — так само рівним голосом, із забуття, виголосила Ганна.

Володимир зупинився. Раптом йому обличчя засвітилося розважливою п'яною посмішкою:

— Ти божевільна. Ти це розумієш? Ні? Так я взавтра тебе запакую в божевільню…

Він недбало одвернувся й хитаючись пішов до кабінету. Скоро поли його хутра зашаруділи паперовими пелюстками.

І раптом несамовитий крик: "Моя опера!"

Ганна опритомніла, але вона не рушила зі свого стільця.

Володимир вискочив із піднятим у руках пресом і націлив дикі, цвяшкувато загострені очі:

— Це ти? Ти божевільна?

— Я притомна, як притомно ти вбивав Ніка.

Володимир несамовито замахнувся пресом, але, схилившись до її перекошених вуст, що зловісно сміялися йому у відповідь, він збагнув, що це замала для неї кара. Тішиться?.. Він схилив руку й майже в саме вухо прошипів:

— Так знай. Я його вбив, але ти ніколи цього не доведеш.

Ганна не змінила зловісно-насмішкуватого погляду.

І враз із грюком упав на підлогу прес, а вслід, ніби розчавлений ним, у конвульсивних риданнях похилився Володимир.

X

Ганна нахилилася над ліжком.

— Добридень, Талочко!

— Добридень, мамо! — тихо відповіла Таля й знову одвела свій холодний погляд кудись у простір. Із її обличчя зник рум'янець: воно все було жовтаво-бліде, на чолі окреслилася зморшка.

Ганна скорботно дивилася на неї. Це була вже зовсім не та дівчина, яку вона привела день тому. Талині соковиті вуста, що колись виявляли завзяття, тепер були замкнуті двома страдницькими зморшками, що таїли за собою її фізичні й моральні страждання.

— Нічого, щасливо ліквідували.

І акушерчині слова в Ганниній уяві повстали кошмарними образами. Вона бачила Талю в потворній позі, до її тіла дотикаються холодні хірургічні інструменти разом із чужими холодними очима. Останні, може, ще більше її мучили, ніж дотик інструментів. Те, з чим таїлася сама перед собою, мусила викривати чужій людині… І врешті той потворний шматок м'яса, що його акушерка назвала "сином". Уявивши його, Ганна відчула майже фізичний біль. Її повнокровна Таля, її гордість, що мала б родити здорового сина, який би тішив Ганнину змучену душу, родить бруд і, може, ніколи вже не здатна буде подарувати їй на старість цю радість.

Вона знеможено сіла на стілець і, схилившись над ліжком, тихо заплакала.

Таля чула цей плач, але в її змученому тілі не ворухнувся жоден м’яз. Вона не почувала жалю ні до себе, ні до матері. Вона скам’яніла, а її материнські бірюзові очі помутніли й нічого не бачили перед собою.

— Не хвилюйте хворої, — промовила акушерка.

Ганна витерла очі. Якби й вільно було їй це зробити, вона не могла більше плакати. Здавалося, що це були її останні сльози, що випадково ще їх збереглося кілька крапель у закутку її душі; витерши їх, Ганна відчула, як важкий шар намулу завалив ту останню щілину.

— Її можна буде сьогодні перевезти додому? — промовила вона.

— Звичайно, можна. Але з тиждень доведеться полежати.

Таля рішуче відмовилася, щоб її вели попід руки. Заточившись на сходах, вона на момент сперлася об поренчата, але, понюхавши з акушерчиних рук нашатирю, дійшла сама до візника.

Удома Ганна старанно приготувала їй ліжко, і коли Таля відмовилась від дальших її послуг, вона слухняно вийшла з кімнати, зачинивши за собою щільно двері.

В той момент їй хотілося так їх причинити, щоб ніколи ні око, ні нога Володимирова не сягнула в ту кімнату. Вона навіть боязко озирнулася на двері його кабінету, хоч і знала, що вони замкнені. Володимир зник із дому ще тоді, як раннім ранком на короткий час склепив очі Ганні сон. Тепер вона мала потайну надію, що він зовсім не повернеться. Гаразд. Але ж право знайде його й на дні моря. Тепер у Ганни не було ні пориву, ні розпачу, — була лише застигла холодна певність. Незважаючи на те зворушення, яке вона пережила вчора, в її обважнілій голові був ясний план.

Вона зайшла ще раз до Талі. Чи не потрібно їй чого? Але Талі нічого не треба. Вона так само дивиться в ніщо застиглим поглядом. Ганна хвилину вагається. Може, розповісти їй про все, що вчора тут трапилось? Але зараз же злякано схаменулась. Боронь боже! Це пригнітило б її так, що навряд чи встала б вона після цього з ліжка. Хіба й так вона мало страждає? Вона зовсім не запитує про Володимира. Добре було б, щоб він вийшов назавжди з поля її зору. Так, Ганна про це потурбується.

Одягшись, вона вийшла з дому й повернула до Вольської. Вона розповість їй про мимовільне Володимирове зізнання. Вольська мусить посвідчити в суді все, що чула раніш. Вони спільно помстяться своїм напасникам. У тому не було тепер для Ганни жодної втіхи, але це був її громадський обов’язок і вона мусить його виконати, попри всю свою фізичну й душевну втому.

Тепер Ганна хотіла б навіть найняти візника, щоб доїхати до Вольської, але ж останніми часами так багато було витрат і ще чимало їх буде в зв’язку з судовою справою, що вона не наважилась.

Зовсім знеможена вона дійшла до помешкання Вольської. Її зустріла господиня в чорному одязі, яку раніше вже бачила Ганна.

— Ви до Любові Григорівни? Тільки-но поїхала зі своїм чоловіком.

— Хіба ж вона вийшла заміж?

— Та ні. Вони ж сьогодні помирилися з директором. Ми навіть із цього приводу випили пляшку токайського, — весело додала вона.

Але це зовсім Ганну не тішило. Голос їй упав:

— Так вони вже мають жити разом?

— Ну, звичайно. Правда, речі її ще тут, але за помешкання директор зі мною вже розквитався.

З цієї розплати господиня, здається, найбільше була задоволена. Вона фамільярно обійняла Ганну, запрошуючи її до себе відпочити, але Ганна відійшла, навіть не попрощавшись.