— Кожного разу, коли я його бачу, мені все тяжче стає на душі. Часом сниться, що він жартує зі мною, а часом такий суворий… Мені здається, якби він живий був, ми зовсім по-іншому жили б.
— Не живи з Володимиром, — якимсь чудним голосом промовила Ганна. В її тоні почувались одночасно загроза й застереження, а очі злякано бігали, ніби в цю хвилину мав хтось показатись, що був десь тут прихований у приміщенні.
Таля відчула, що їй тепер соромно говорити з матір'ю на цю тему. Вона почервоніла й, здається, ладна була просити в матері вибачення, коли б не боялася її. Талі так хотілося бути маленькою, мати батька й матір… Може, тому, що зараз нагадали їй про батька, а може, й через те, що їй було страшно. Талі хотілося заплакати.
Вона, маскуючи хвилювання, відійшла від матері, але весь час почувала на собі її застиглий страшний погляд.
Якесь передчуття гнітило Талю… Тієї ночі вона довго не могла заснути. І тільки заплющила очі, як її розбудив страшний крик. Таля кинулась до дверей материної спочивальні, засвітила електрику й злякано зупинилась. Затуляючись ковдрою, мати горнулась до стіни:
— Я боюся… Він душить…
Володимир, що так само вибіг зі свого кабінету на крик, хотів підійти до неї, але Ганна підвела на нього грізний погляд:
— Не підходь. Не смій… Ти… Ти… — вона наважувалася сказати йому щось рішуче, але в цей момент до неї з плачем кинулась Таля.
— Мамусю!
Ганна тільки тепер ніби прокинулась від сну.
— Боже, який кошмар.
Але вранці, як звичайно, вона пішла на базар.
Таля довго розмовляла з Володимиром. Безперечно, її треба якщо не в лікарню, то принаймні в санаторій відрядити. Володимир обіцяв ужити всіх заходів, щоб таки досягти цього і, як винагороду собі за обіцянку, нахилився до Талі, але Таля сердито відхилилась:
— Годі. Вже націлувались.
Володимир від того не запечалився. В Талиній поведінці була природна реакція, що настала після тривожної ночі, але для нього була приваблива перспектива позбутися її надалі.
При першій нагоді він спробував дипломатично підійти зі своєю пропозицією до Ганни.
Вона вибухнула незрозумілою і, здавалося, безпідставною люттю:
— Мене позбутися? Не сподівайся. Каменем буду сидіти, поки не вдушу, поки не виссу останньої краплі крові…
— Ти ж зрозумій! Невже ти остаточно втратила здібність мислити? Я ж задля твого здоров'я…
— Задля власного спокою. Це я знаю. Але ж я тобі його не дам, аж поки ти не доведеш до суду Нікової справи, аж поки ти не оголосиш його винахід. Доведеш, кажи? Доведеш? А ні, так я сама доведу. Все доведу!
Володимир помітно зблід. Голос йому став тихо-хрипкий.
— Я не винахідник. А втім, якщо це тебе має заспокоїти, я сьогодні ж беруся за цю справу.
Ганна зловтішно посміхнулася. Він зблід. Він не доведе справи до суду. Але… вона підожде. Побачить.
Вечорами Ганна так само боялась пітьми, боялась самотності. Вночі її мучили кошмари.
Таля останнім часом стала запобіглива до матері. Часом у ній прокидалася навіть дитяча ласка, але при першому пориві Таля соромилась її, ставала стриманою.
Одного разу вона наважилася обійняти матір і почала умовляти, щоб та їхала до санаторію. Ганна розгнівалась. Вона вже ладна була запідозрити Талю в дипломатичному підступі з Володимирової намови.
— Якщо ти хочеш мене позбутися, то ти скажи мені одверто.
Але побачивши, як перекривилося Талине обличчя від образи, Ганна вже вибачливо додала:
— Ах, ти не знаєш, Талю, моєї хвороби. Мене вже тільки смерть вилікує… Санаторій мені нічим не допоможе.
Після цього випадку Ганна вже ні разу не підвищувала голосу проти Талі. Таля так само, здається, простила матері образу. Вона залишалася з нею вечорами вдома, заспокоювала її при найменшому прояві тривоги. Їх поєднала якась жалоба, подібна до тієї, яку вони переживали в перші дні після Нікової смерті.
Але тепер кожна з жінок почувала за собою якусь провину, й від свідомості цього вдома ввечері всі були надто глухі й тоскні. Тоді обидві з кількох слів погоджувалися й ішли в кіно чи до опери.
Бувши в опері, Ганна вже не заздрила ані співакам, ані прем’єршам. Вона вже знала, що оперове мистецтво не подібне на священнодійство, і воліла шукати в йому забуття лише на віддаленні. Але забуття не було. Під звуки оркестру вона думала про Володимира. Дивно, як могла колись у нього закохатися. В нього ні крихти людяності. Найбільша його цінність — музичний талант, але тепер уся його музична творчість видавалася якимось лихим підступом, що завів Ганну в ці життєві сутички. Коли б не стрівся Володимир на їх шляху, все було б добре, тоді напевно живий був би Нік, тоді не була б скалічена Таля, тоді не була б зневажена й спотворена вона, Ганна. Нік напевно мав би славу, з якою ніколи не зрівнялася б слава опери. Ганна мусить ненавидіти Володимира з усім його талантом, мусить помститись.
Але Ганна почуває, що вона ще мало ненавидить. Десь у глибині ще жевріє надія на те, що Володимир оголосить Ніків винахід. Майже кожного дня вона звертається з цим запитанням до нього, але він тепер лише запобігливо виправдовується. Справа посувається. Одного дня він був у бюро винахідників, другого в прокурора, третього посварився з Вольським. Безперечно Вольський мусить передати винахід до бюро винахідників з усіма паперами, що їх передав йому Володимир. Справа обійдеться і без Кравченка й без Вольської. Все йде якнайкраще.
Ганна потроху заспокоювалась. Вона вже ладна була все віднести на карб своєї хворої уяви та наклепу псевдоприятельки й кумасі Вольської.
Але в міру того, як підносився настрій Ганні, Таля сумнішала. Часом вона ніби поривалася щось сказати матері, проте ні разу не наважилась, а Ганна почувалася ще не досить із нею зв'язаною інтимно, щоб заговорити одверто. Тоді Таля сідала за піаніно, і з-під її пальців виривалася туга, що доходила моментами розпачу. Ганна співчутливо слухала, силкуючись збагнути материнським серцем справжню причину тієї туги.
Одного вечора, коли, здавалося, саме повітря було насичене тривогою, Таля сіла за піаніно й заграла Шопенів жалібний марш. Груди Ганні переповнились задушливими віддихами. Вона пригадала картину Нікового похорону. Хвиля жалю підступила до горла, Ганна ладна була розридатись, як раптом Таля обірвала гру й плечі їй затрусились.