У суботу вона нагадала Володимирові:
— Так узавтра приймаємо гостей?
Володимир раптом злякано схопився:
— Ах, я й забув! Треба сьогодні ж дістати вина.
Нетерплячість, із якою заметушився Володимир, змішала карти Ганні. Вона вже тільки дивувалась.
У неділю роздратування Володимира дійшло до того, що він уже на кожному кроці кричав на Ганну, але кричав із такого приводу, що ніяк не можна було на нього сердитися. То вона запізно приготувала заливну рибу й та риба не встигне до Нікового приходу захолонути, то її тістечка вийшли такі невдалі, що краще було їх купити. Одно слово, його дратувало все, що могло бути негостинним щодо Ніка.
Коли прийшов Нік, Володимир так щиро тис йому руку, що Нік трохи зніяковів. Він ні в сих ні в тих озирався по кімнаті.
— У вас тут затишно.
— Мале помешкання, — ніби виправдувався Володимир. — Уже з місяць підшукуємо більше приміщення, й ніяк не щастить.
Зайшла мова про житлову кризу, потім перейшли на економічну державну політику…
Нік скоро зорієнтувався і поводився зовсім невимушено. Він підсилював свої докази статистичними матеріалами й доводив, що для розвитку важкої індустрії потрібна чимала зовнішня позика. Володимир охоче з ним погоджувався й узагалі справляв вражіння школяра, що прошпетився.
Ганна вибачливо дивилася на Володимира. Тепер він усвідомив свою провину перед Ніком. Справді, як можна було запідозрювати Ганну в зраді, коли вона тільки поважає Ніка, він щось більше для неї, ніж чоловік.
Ганна підійшла до Ніка й поштиво попрохала його до столу.
Нік силкувався уникати Ганниного погляду, і в тому маневрі Ганна відчула в собі докір за те, що довго не приходила. Коли цокались, Ганна вловила нарешті Ніків погляд і зупинилась на короткий момент перед ним із винуватим виразом на лиці.
Тієї ж миті Володимир поривчасто хильнув чарку.
— А все ж хороші тепер вина пішли, — промовив він і вслід налив собі чарку коньяку.
Нік мав не менший досвід у винах, аніж у статистиці важкої індустрії, і кожну чарку він супроводив порівнянням із якимось закордонним виробом вина. Розмова мала такий дріб’язковий характер, що Ганна воліла, аби її зовсім припинили, але тільки вмовкали на момент, Володимир перехиляв свою чарку коньяку й ніяково додавав:
— Н-да! Вино — екстракт вічної молодості.
— Чи розкладу, — додавав Нік.
І знову вмовкають, щоб піймати один одного на потайному погляді, посміхнутись один до одного і знову випить. Володимир дуже скоро сп’янів, голос йому підвищувався, рухи стали нетерплячими. І раптом він зробив висновок із якихось внутрішніх своїх міркувань:
— А все ж люди в цілому такі підлі, що краще було б, коли б ви замість своєї електричної машини вигадали якусь пекельну. Тоді, напевне, я був би вашим спільником.
Нік вибачливо посміхнувся.
— Для чого така мізантропія? Люди як люди, і підлі, і хороші. Знищити людей, щоб натомість плодилася худоба, — виграш невеликий.
— Хай худоба, хай хаос…
— Хаосу в нас і так скільки завгодно.
Володимир схилився на момент на руки й, ніби передумавши, вже тим самим запальним голосом доводив:
— Це правда. Хаосу в нас скільки завгодно. Кінчайте свою машину.
— Та кінчаю. Взавтра роблю спробу запалити лампу без дротів. Приходьте, Володимире Андрійовичу. Буде Вольський…
— Обов'язково! Обов'язково!
Володимир так зрадів цьому запрошенню, що мимоволі його радість передалася Ганні: "А все ж він хороший".
— Так за успіх, Миколо Матвійовичу! За успіх, Ганно Павлівно! Талю, за успіх!..
Таля неохоче підійшла до стола, й вони всі четверо випили. Це був красивий акорд. Цієї миті Ганні здавалося, що здійснюється потайна мрія, коли дві родини об'єднаються в одну.
Нік теж ожив. Очі йому вдоволено заблищали.
— Ну, так я ж прийшов послухати вашу творчість.
— З охотою, Миколо Матвійовичу, з охотою…
Володимир п'яним рухом із грюком відкинув накривку.
— Ось моя остання річ. Етюд — "Катастрофа".
Ганна здивовано глянула на Володимира. Він їй зовсім нічого не казав про цю річ. І враз дике престо обірвало Ганні думки. З-під пальців Володимира звуки здіймалися з такою експресією, ніби справді хтось раптом завів пекельну машину й розпочав свою руїнницьку працю. Ніби громово рушились кам'яні стіни, какофонічним брязком металу заглушувалися розпачливі зойки верхнього регістру. В тих зойках благальний немічний людський голос, що гине в руїні, але невблаганні вибухи, як ритми морських валів, насуваються один за одним, і врешті… дев'ятий. В ньому конденсується надсадливим фортісімо, й грім, і брязк, і зойк… Усе вмовкає під руїною каміння й заліза. Ще за інерцією зриваються десь поодинокі брили, ще якийсь залізний уламок із брязком котиться в прірву, шерхне щебінь і тихо, як на страшному гробовищі.
Володимир безвільно склав руки на колінах.
Усі мовчали. Врешті Нік, прокинувшись із задуми, тихо промовив:
— Моторошна річ…
Володимир не обернувся й не відповів. Він поклав руки на клавіші й, ніби баский кінь, що витратив свою енергію з перших кроків, почав уже повільно награвати якогось елегійного фрагмента з "Лісової пісні".
Моторошне враження від першої речі поволі розвіялось. Таля підійшла до роялю і почала стежити за рухами маестро.
Ганна сіла поруч із Ніком, на канапі. В тій близькості почувалась зогрійлива приязнь, ілюстрацією до якої була імпресіоністична музика з "Лісової пісні". Що довше грав Володимир, то далі заглиблювалась Ганна своїми почуттями в лісові хащі. То здавалося, що вони там на дачі поруч із Ніком і Володимиром, то раптом в уяві виростав ліс, як жива імпресіоністична декорація, що її освітлюють потайні кольорові прожектори, що без жодних дротів сприймають енергію.
Ганна відчула таку розніженість і втому, що їй хотілося лягти на канапі, поклавши голову Нікові на руки, і мріяти, мріяти… Але раптом Володимир обірвав гру якимось нерозв'язаним акордом й поривчасто обернувся.
— Доволі сентиментальної музики, — промовив він насмішкувато.
Ганна від несподіванки здригнулась.
Нік ввічливим тоном заговорив:
— Чого ж? Я з приємністю слухав.
Але обом, здається, стало ніяково, обоє вмовкли. Ганна підійшла до Талі, щоб дати їм можливість розговоритись, але коли за хвилину вона глянула в їх бік, Нік уже приязно тис на прощання Володимирові руку: