— А все ж таки, проробляючи такий фокус, треба бути дуже певним у справності сполучень. А раптом розрив? — промовив Вольський.
— У своїх приладах я більше ніж певний!
Гості, ніби не довіряючи Ніковим словам, обережно почали оглядати приладдя, генератора, повертались до Ніка, перепитували, торкалися пальцями. В загальній метушні оживився й Володимир. Він найбільше перепитував Ніка і як справжній фахівець цікавився математичними обрахунками. Нік із задоволеним виглядом давав йому пояснення.
До них підійшов Вольський.
— Ну, Миколо Матвійовичу, коли ж ми вже засвітимо лампу?
— Думаю, що дуже скоро. Може, навіть цими днями.
— Якщо вам пощастить здійснити свій винахід, ви далеко підете вгору. Ви ж світова величина!
— Принаймні далі нашого заводу я нікуди не думаю йти.
— Ви надзвичайно велику зробите честь нашому заводові. Ми ж будемо виготовляти генератори вашої системи?!
— Ну, це майбутнє покаже. А сьогодні нам треба ще випити. Товариство, прошу до їдальні, бо таки холоднувато тут.
Веселий гурт рушив до дверей. У їдальні їх уже зустрічала Ганна за накритим наново столом. Усі майже без запрошення атакували його. Володимир знову опинився поруч із Любов’ю Григорівною Він, видимо, був зворушений винаходом, якось неприродно посміхався, та лише наповнилась його чарка, він підвівся і схвильовано промовив:
— Вельмишановний Миколо Матвійовичу, може, мені й не личить, я людина зовсім іншого фаху, але я хочу висловитись, як звичайний громадянин. Я вклоняюсь перед вашою великою працею. Мусите мати велике моральне задоволення від свідомості того великого внеску, що даєте людству. За успіх! За винахід! За вас, Миколо Матвійовичу!
Після Володимира говорив технічний директор.
— Я хочу відзначити вагу винаходу Миколи Матвійовича, в нашу, так би мовити, епоху електрифікації…
Він почав жонглювати числами кінських сил і вольт, підрахував економію, що її дає винахід Ніка, і кінець кінцем дійшов висновку, що Ніка треба піднести на п’єдестал, який би височиною дорівнював Еверестові.
— Слава винахідникові!
— Сла-а-ва! — загуло в кімнаті.
Нік скромно посміхався. Але він був зворушений. Очі йому блищали, в голосі почувались ліричні нотки.
— Дякую, товариство, але віншувати мене з винаходом поки що передчасно. Одначе й за те, що я зробив до сьогодні, я мушу великою мірою завдячувати Ганні Павлівні. Кілька разів робота мені падала з рук, і завжди Ганна Павлівна підтримувала мене морально своїми порадами й вірою. Дякую, Ганю, сьогодні ти з повним правом маєш поділяти мою радість.
Ганна почервоніла від сум'яття й утіхи. Її вітали оплесками. Любов Григорівна екзальтовано поцілувала Ганну, ніби визволяючи Ніка, якому зараз це не вільно було зробити. Гості заметушилися. Руки зі склянками безладно схрещувалися, дзвеніли мінорним зойком у дикому гаморі. З галасу намагався вирватись на поверхню голос розчервонілого директора. Він іще хотів промовляти, але гості, раді, що перейшли за межу офіційної учти, кричали, реготали, поспішали наздогнати втрачений час. Наливали склянку за склянкою. Пили вже за всіх взагалі й за кожного зокрема. Директорка вже забула про свою амбіцію і сміялась, аж її подвійне підборіддя ходило ходором. Кравченкова, забувши хороший тон, розпочала за столом боротьбу з Вольським за пляшку лікеру. Любов Григорівна вже випила на брудершафт із молодим інженером, тепер намагалася випити з Володимиром.
— Вона чудова, — у захваті звертала Ганна увагу Ніка на Вольську, що тільки-но поцілувала Володимира.
Володимир за хвилину підійшов до Талі, що дивилася на все це із дверей кухні.
— Ну, як тобі подобаються сьогоднішні гості? — з роздратуванням у голосі запитав він.
— Вони завжди такі, як підіп'ють, — сміючись відповіла Таля.
— Свинякуваті, хочеш ти сказати?
— Ой, який же ви зараз святий та божий… А я бачила, як ви цілувались!
— Та ну їх к чорту! — злісно промовив Володимир і, ніби щоб бути далі від гріха, перейшов у кухню. Таля пішла за ним. Володимир злостився на всіх гостей, а Таля сміялась.
Тим часом і гості поволі стали розтікатися по кімнатах. Вольський уже заспівав якоїсь опереткової арії під акомпанемент Кравченкової.
Ганна сіла на канапі з Ніком.
— Коли б ти тільки знав, як я була злякалась. Я думала, що ти навмисне це зробив, щоб при мені вбити себе.
— Це я, може, зроблю пізніше, — відповів Нік і раптом став похмурий.
— Любий! Не говори так! Мені боляче.
— Мені теж боляче. Зараз ти підеш, і знову я сам. Сам. Ти розумієш? Мені здається, що це вже останні мої іменини. Ти ж однаково відійдеш від мене. Ти на той рік, напевне, не зробиш мені цієї ласки.
— Ну, заспокойся, любий. Я завжди буду до тебе приходити. Хіба я можу тебе забути? Ти ж батько Талин. Ти найближчий друг.
— Але колись я був і твоїм чоловіком, колись після іменин ти залишалася зі мною, а сьогодні…
— Так. Я не можу залишитись, — винуватим тоном промовила Ганна.
— Тоді к чорту все, — несподівано крикнув Нік, — як громить, так громить до кінця.
— Тихше. Нас почують, — злякано озиралася Ганна, намагаючись заспокоїти Ніка. Але Нік уже переходив у п'яну лють. Він готовий був руйнувати столи, руйнувати лабораторію.
— Ніку! — з мукою в голосі скрикнула Ганна й глянула йому в очі поглядом саможертви.
Нік раптом схаменувся й одвернув ніяково очі.
— Не забувай, що ти господар у домі, — спокійно вже додала Ганна й підвелася з канапи.
Подружжя директора й техніка лагодилися йти. Вольська чомусь посварилася з своїм чоловіком і вибігла сама, ні з ким не попрощавшись, але зараз же повернулася знадвору, вся обліплена грудками снігу.
— Зараз же ходім додому, — строго звернулася вона до чоловіка.
— Здається, й нам пора, — промовив Володимир, підійшовши до Ганни.
— Трошки зажди, — стурбовано відповіла вона, силкуючись зберегти гідність господині.
Нік підійшов до Володимира.
— Куди вам іти так пізно? Залишайтесь у нас ночувати.
— Ні, ні, дякую. Я ще маю до ранку працювати.
— Але ж ви зараз не зустрінете жодного візника, — додав хтось.
— Ви й кварталу не пройдете, як з вас попросять пальто. Це ж околиця!
— Та що ви? Йти в таку негоду? — раптом скрикнула Вольська, що встигла вже помиритися з чоловіком. — Ви не уявляєте, яка завірюха надворі.