— Що таке? — скрикнув Володимир, збудившись від сну.
Нік, загасивши сірника, трахнув за собою двері в сусідню кімнату.
Володимир похапцем засвітив лампу й заходив нервово по кімнаті. За дверима також було чути кроки.
— Ідіть додому, — промовила Ганна по хвилі напруженої мовчанки.
Володимир раптом стрепенувся й рішуче ступив у двері до Ніка.
— Не треба, — злякано скрикнула Ганна, — я сама поговорю!
Але Володимир уже був за дверима.
— Я з вами одверто. Я хочу забрати вашу дружину.
Пульс зупинився Ганні від жаху. Як він про неї говорить! Яке він має право? Здавалося, що ту ж хвилину Нік розщепить Володимира на тріски, але, на диво, Нік із нотою іронії промовив:
— Беріть! Вона мені не потрібна.
І в ту ж мить до болю морозна хвиля підборкала Ганну. Вона не встигла скрикнути, як холодом заціпило їй вуста, все тіло, серце.
X
— Я казав, цього слід було сподіватись, — намагався заспокоїти Ганну Володимир.
Але в міру того, як він пишався своєю прозорливістю щодо поведінки Ніка, Ганна почувала, як у ній підіймається обурення проти нього. Їй хотілося захищати Ніка, але вона натикалася на прикрий факт: Нік так легко її зрікся. І обличчя Ганні запливало густою барвою сорому. Вона не могла ні їсти, ні спати. Ночами її мучили кошмари. То її пронизували ненавистю Нікові очі, то вона бачила, як над Талею знущалася чорнокоса відьмаста мачуха.
Минув майже тиждень кошмарного життя в привітній колись композиторовій хаті. Все це сталось якось раптово, неймовірно, як сон. Чого Ганна тут, коли в неї є своя родина, є своя дача?
Часом, блукаючи, підходила вона до колишньої дачі з потайною надією зустріти Талю чи Ніка. Даремно. В затишних недавно кімнатах вікна стояли тепер холодною пусткою. Вже другого дня після прикрого інциденту, коли Ганна мусила вийти за поріг із Володимиром, Нік вивіз піаніно й Талині речі. Ганна почувалася такою безпорадною і пригніченою, ніби вона раптом опинилася на безлюдному острові. Вона не наважувалася звіряти свій біль Володимирові, який, хай мимоволі, а все ж спричинився до розлуки її з Талею. І це почуття його провини затьмарювало в Ганні всю попередню приязнь. До того ж він жив зовсім відмінними настроями. Його тішила перспектива подружнього життя з нею. Він малював його в найрожевіших фарбах, але ніщо Ганну не вабило. В тій перспективі вона не бачила Талі. Володимир ні разу не згадав про неї; бачити ж Талю стало для Ганни якось органічною потребою. Вона почувала, що задихається без неї тут, як без повітря. Здавалося, що вже цілі роки минули з того часу, як вона не бачила її.
— Я не можу більше жити в цій пустці. Тут така нудьга!
Володимир зважив, що оточення пустельного лісу справді прикро впливає на Ганну. Вона марнішає що не день, як те листя. В гамірливому місті вона розважиться.
І вже перед самою перспективою переїзду Ганні покращав настрій; додалося енергії. Вона почала пакуватись. Побачивши, як охоче Володимир пішов їй назустріч, Ганна зважилася звірити йому свою кривду.
— Я ніколи не заспокоюсь, коли не буде біля мене Талі.
— Я певний, що цей чавунний казан так само легко зречеться її, як і тебе.
І на цей раз Ганна не думала боронити Ніка. Хотілося вірити Володимировим словам. У них відчувала навіть полегкість.
Так, так. Нік — бездушний чавун. Вона забуде в ньому навіть людську подобу. Чавун! Усе минуле — ніщо. Забуття. Вона матиме Талю й почне жити по-новому.
Незабаром Ганна опинилася на четвертому поверсі в міському Володимировому приміщенні. Це була невеличка кімната, де на стінах розташувалися портрети Ліста, Шопена, Чайковського, Лисенка й Дебюссі…
У цій родині перший час Ганна дуже ніяково себе почувала. Заглиблені в себе композитори були зовсім байдужі до її родинної трагедії. Ганна з сумом дивилася крізь вікно четвертого поверху на околицю міста, де куріли димарі. Серед них вона розпізнавала димаря електротехнічного заводу, біля якого був одноповерховий будинок, що в йому захована дорога їй істота. Туди тягла Ганну непереможна сила. Майже щодня виходила Ганна на прогулянку, ішла в напрямку до заводу, маючи надію зустрінути Талю. Проте жодного разу їй у цьому не пощастило, а образа, яку вчинив Нік, не допускала того, щоб вона переступала поріг його помешкання.
У школах почалось навчання. Галаслива дітвора купчилася біля шкільних будинків. Ганна, як та школярка, повеселішала. В ній зросла надія побачити Талю.
Щоранку вона гуляла вулицею, що вела від Талиної школи до заводу. Талі вона не зустрічала. І Ганна збентежилась. Можливо, Таля захворіла. Розпач штовхав її на все. Вона очікуватиме біля школи на вихід школярів, а коли не зустріне — піде до Талі додому.
Як сновида, ходила Ганна біля школи. Ось уже сипнула дітвора. Сміх, галас, метушня загатили вулицю. Ганнині очі пробігали по строкатих дівчачих убраннях, і все тривожніший був їх погляд.
Раптом десь із гущі радісний вигук:
— Мамусю!
Ганна ще не збагнула, звідки він, як відчула на шиї теплі Талині руки.
Жадібно притискала Талю, тамуючи біль на вустах, розглядала з таким інтересом, ніби не бачила її вже кілька років.
Таля ж була така сама на зріст, так само по-дитячому рухлива, тільки щоки помітно зблідли. Коли ж відійшли від дитячого натовпу, Таля раптом ніби підросла, споважніла:
— Ти не повернешся до нас?
Ганна здригнулась, як від електричного струму.
— Не можу я повернутися до вас. Твій батько відцурався мене.
— А батько каже, що ти схотіла вийти заміж за Володимира Андрійовича.
— Ех!.. Щось же треба казати йому… Нехай він тобі краще розкаже, чому він став цуратися мене ще тоді, як ми жили з ним…
— Я не знаю, але ж тато журиться. Він не спить ночами. Він… — Таля затнулась і ледве чутно додала, — плакав…
Промовивши це, вона розпачливо кинулась на шию матері й буйно заридала, ховаючи лице у неї на грудях.
Ганна вся скривилась від болю, почуваючи, як той плач просякає їй у груди, шматує серце, пече…
— Тоді… я не знаю, чому він так легко мене зрікся, — промовила вона, й потік жалю захлинув їй останні слова.
Виплакавшись, обидві жінки стали розважливіші. Ганна упрохала Талю поки що нічого не казати батькові про їх зустріч. Умовились, що Таля прийде на помешкання до неї.