То був красень-звір. Досить було з'явитися Миколаї, як він підганяв їй маленьких ягнят. Вона вмощувалася йому на спину, і він ніс її так легко — та що там легко! — гордо! Він знав, кого несе.
Коли я познайомився з Вугликом, він був уже старий, мав погані зуби, паралізовану ногу, багато спав, тож час від часу в отарі пропадали овечки.
У цю пору в нашій окрузі багато говорили про одного ведмедя, страхітливого ведмедя, скажу я вам. Бачили його коло Зеньків.
Я відразу згадав про того ведмедя біля прірви і трохи засоромився.
Якось я знову їхав до Зеньків, аж тут повз мене пробігли селяни, просто до пасовиська, ціла юрба. Я пришпорив коня. Ще здалеку почув: "Ведмідь! Ведмідь!" Страх найшов на мене, я помчав щодуху, зіскочив з коня, а там уже купа людей. Миколая лежить на землі, тримаючи в обіймах вівчарку й плаче. Довкола стоять люди й перешіптуються.
Ведмідь був там, великий ведмідь, і вхопив ягня. Ні пастухи, ні собаки не ворухнулися, тільки репетували що було сили, дівчина закричала, і тоді Вуглик, засоромившись, скочив зі своєю паралізованою ногою через паркан просто на ведмедя. Зуби пса уже затупилися. Він схопив ведмедя, той його. Пастухи вибігли з рушницею, ведмідь утік, ягня врятували, а Вуглик проволочив ноги кілька кроків й упав — як герой, скажу я вам. Миколая кинулася до пса, пригорнула його до грудей. Сльози капали йому на голову, пес глянув на неї, хапнув повітря ще раз — і то був кінець.
У мене було таке відчуття, наче я вчинив убивство.
— Залиште його, панно Миколає,— кажу я. Вона ж підводить свої очі, повні сліз й мовить:
— Ви твердий чоловік, Дмитре (так мене, власне, звати). І я тверда!
Я віддав свого коня пастухам, узяв довгого ножа, ще раз нагострив його, взяв стару рушницю, витягнув набої, наново заладував, ще поклав у торбу пригорщу пороху та свинцю і — в гори!
Я знав, що він ітиме ущелиною.
— Ведмідь?
— Атож. Його я й чекав. Я розташувався в ущелині. Щоб утекти звідти не могло бути й мови. Стіни ущелини були кам'янисті й круті. Угорі росли дерева, але корені жодного з них не провисали так низько, щоб можна було ухопитися за них рукою й підтягнутися догори.
Йому не втекти, і назад він теж не поверне. І я не поверну.
Отак стою я й чекаю його.
Чи бувало вам коли-небудь так самотньо? Чи знаєте ви, що це означає, когось чекати? Доволі нестерпне відчуття, здатне розшматувати людину. Але я стояв у пустельному пралісі і очікував не кого іншого, як ведмедя.
Смішна обережність, безголова мудрість збудження! Я ще раз підштовхнув заряд у ствол рушниці, щоб куля міцно сіла.
Не знаю, як довго я чекав.
Було самотньо, безконечно самотньо.
Угорі, на краю ущелини, зашаруділо листя, крок за кроком, ніби важка хода взутого у чоботи селянина.
Ось він щось собі бурчить.
Ось він.
Він бачить мене й завмирає.
Я виходжу ще крок уперед і натискаю... Але що я натискаю? Я хочу натиснути на курок, мацаю й не знаходжу його... Рушниця не має курка! Я лиш перехрестився, знімаю кептар, обгортаю ним ліву руку, а ведмідь вже підступає ближче.
— Гов, братчику! — але ведмідь мене не слухає і не дивиться на мене.
Кров збурилася, наче хвиля накотилася на мене, земля пішла з-під ніг...
Чоловік якусь хвилю сидів мовчки, підперши голову. Потім він легенько ляснув долонею по столу і мовив, усміхаючись:
— От не хотів, а розповів вам мисливську побрехеньку. Бачили б ви його лапи! Я розстібну сорочку з вашого дозволу... — Чоловік розгорнув поли сорочки і показав на грудях два шрами, наче відбитки двох долонь якогось велетня.
— Добре він мене зграбастав.
Чарки спорожніли. Я кивнув Мошкові, щоб приніс нову пляшку.
...Знайшли мене селяни,— провадив мій співрозмовник, але досить про це. Я довго пролежав у гарячці в домі пана Зеньківа. Коли удень я повертався до свідомості, то бачив усю їхню родину довкола себе — мої родичі теж сиділи поруч — наче біля постелі умираючого, але батечко Зеньків лиш примовляв: "Усе буде добре". А Миколая сміялася. Якось пробуджуюся я серед ночі й роззираюся по кімнаті. Горить лише одна самотня лампа. Миколая вклякла навколішки й молиться.
Досить про це. Минулося, тільки часом з'являється вві сні. Досить. Бачите, я не вмер.
Відтепер батечко Зеньків часто приїжджав на своїй бричці до нас, а мій батько бував у них. Нерідко навідувалося й жіноцтво. Старші перешіптувалися, а досить було з'явитися мені, як Зеньків починав усміхатися, підморгувати мені й простягати чарку.
Миколая... любила мене. Так сердечно! Повірте мені. Принаймні я вірив у це, і наші старі вірили в це.
Так вона стала моєю дружиною.
Батько передав мені хазяйство. Зеньків подарував доньці ціле село. Весілля справили у Чернелиці. Усі повпивалися, мій батько танцював козачка з мадам Зеньків.
Другого вечора — усі все ще шукали, наче небіжчики у Судний день, свої частини тіла й не знаходили їх,— я сам запряг шестерик коней, усі шестеро білі, наче голуби. Блискуче волохате хутро забитого мною ведмедя устеляло сидіння, а лапи з позолоченими кігтями звисали аж до підніжок з кожного боку брички; велика голова, з іскристими, наче живими, очицями лежала в ногах. Мої люди — селяни, козаки на конях з палаючими смолоскипами та віхтями у руках. Я беру мою дружину — горностаєве хутро накинуте на плечі — й несу в бричку. Мої люди святкують; вона сидить, мов королева, на ведмежій шкурі, поставивши маленькі ніжки на його велику голову.
Моя челядь на конях — довкола нас; так я й увів молоду господиню у наш Дім.
Рай кохання — ще одна велика дурниця, про яку можна прочитати у німецьких книжках, а потім сліпе обожнювання дівчини...
— Як писав Шіллер у...
— Ох прошу вас, я гадаю, ви не збираєтеся тут декламувати мені пана
Шіллера? Змилосердіться, Бога ради...
— Мав рацію той пан Шіллер,— мовив мій шляхетний співрозмовник. — Чудова ілюзія. Було би диво з див, якби непорочна дівчина стала вершиною творіння, а любов стала б тим прекрасним сліпим почуттям, яке чоловік мусив би мати в душі до тої дівчини. Моя мрія розкололася ось так, навпіл.
Щойно тоді, як вона стала моєю дружиною, я наважився її любити, а вона — мене. Тоді вона відкинула геть звичаї, умовності, пристойність, геть усе — разом із корсетом та підтяжками для панчіх — скинула на підлогу. Моя любов повнилася її любов'ю і все росла й росла. Наші кохання росли, росли, наче близнята.