— Дякує вам, напевно.
— Дякує? Вона... вона сміється мені просто в обличчя, сміється і її батько, сміється її мати, сміються її сестри й кузини, усі Зеньківи сміються! У мене на душі було так, як тоді, на краю прірви, коли до мене поволі підходив ведмідь.
Я хочу бігти, але соромлюся. А родина Зеньківих регоче собі далі. Вони багаті люди, а ми ж так... зводимо кінці з кінцями. Я запихаю обидві руки у кишені й кажу: "Так негарно, панно Миколає, сміятися. Мій батько дав мені на ярмарок двадцятку, і я кинув її на подарунок для вас, як князь кинув би вам до стіп свої двадцять сіл. Тож будьте ласкаві..." Далі говорити я не міг. Ясні сльози
полилися мені з очей. Ой дурень! А панна Миколая бере моє сонце, притискає обома руками до грудей і дивиться на мене. її очі — такі великі, такі безкраї — цілий світ не здавався мені таким безкраїм,— і такі глибокі, затягували
в бездоння, вона просила мене тими очима, уста її тремтіли...
І тоді я крикнув:
— Ох, що я за дурень, панно Миколає! Я хотів би тепер зірвати сонце з неба, справжнє ясне сонце, і покласти вам до ніг, смійтеся з мене, смійтеся!
Тут над'їхав один польський граф. Бричка запряжена шестериком коней, а він, сидячи на передку з батогом у руках, летить собі через ярмарок. Як скажено він мчав! Почувся крик, якийсь єврей покотився долі, Зеньківи кинулися навтьоки, тільки Миколая застигла непорушно, руками заслонившись від коней. Я її на руки і геть звідти. Миколая обняла мене за шию. Усюди крик, а мені танцювати хочеться з нею в обіймах. Та ось граф зник зі своєю бричкою, а дівчина — з моїх обіймів, всього лиш мить, скажу я вам! Надто швидко їхав!
Але я дуже детально розповідаю вам усе, хотів би бути лаконічнішим...
— Ні, ні! Ми, русини, охочі до розповідей, але й охочі слухати розповіді інших. Продовжуйте,— я випростався на лаві, а чоловік знову наладував свою люльку.
— Все одно ми тут арештанти,— сказав він,— тож вислухайте мою історію до кінця. Польський граф роз'єднав нас із бравою сімейкою. Зеньківи розбіглися на всі чотири боки. Гадаєте, я їх шукав? Панна Миколая тримає мене під руку,
так ніжно, а я веду її до батьків, тобто роззираюся довкруги, щоб помітити їх заздалегідь і встигнути звернути у якийсь провулок, котрий вів би геть від ярмаркових халабуд. Я гордо несу свою голову, як козак, і ми собі балакаємо.
Що ж далі? Он сидить жінка й продає жбанки. Панна Миколая наполягає, що для води краще годяться металеві жбани, а я кажу, що дерев'яні,— лиш би про щось говорити; вона хвалить французькі книжки, а я німецькі; вона любить собак, а я — котів. Я перечив їй, тільки б чути її голос, такий любий! А коли вона сердилася, той голос був, наче музика! Зрештою Зеньківи загнали мене, мов дичину, у кут, не було змоги від них вивернутися, ми вискочили татові Зеньківу просто в руки. Той вирішив одразу їхати додому. Що ж, добре. Тепер уже мужність більше не покидала мене, я покликав кучера і сказав йому, як їхати.
Спочатку допоміг сісти мадам Зеньків, підсадив батечка Зеньківа — а той, уявляєте, залазив до воза задком,— а потім став на коліно, а Миколая поставила свою ніжку на друге коліно і стрибнула на своє місце. Підійшли ще сестри та кузини, я перецілував ще з півдесятка рук, а тоді кучер луснув батогом по конях, і... бричка зникла.
Ви вже мені вибачте... Якби ж то я міг... Така вже погана звичка в мене... розповідати усім. Але краще я вже продовжу, бо інакше знову затягну розповідь. Врешті-решт ми ж арештанти.
Отож ярмарок!
Тоді я себе продав, скажу вам, усього, як був. Я блукав, наче пес, який загубив свого господаря. Я був наче сам не свій.
Другого дня я поїхав у село до Зеньківих, там мене добре прийняли. Миколая була ще серйозніша, ніж звичайно, і трохи сумна. І я посмутнів, дивився на неї і думав: "Що з тобою? Я твій, твоя річ, твій раб, роби зі мною, що тобі заманеться, я твій, смійся!" Я зовсім не думав, що вона може бажати чогось більшого.
Тепер я часто сідлав коня й приїжджав до Зеньківих. Якось я сказав Миколаї:
— Дозвольте мені більше вам не брехати.
Вона здивовано поглянула на мене.
— Хіба ви брешете?
— Я кажу вам, що я ваш раб, що моя душа належить вам, що я падаю вам до ніг, цілую ваші сліди, але ж я не роблю цього насправді. Дозвольте ж мені відтепер більше вам не брехати.
Вірите, я... я тої ж миті перестав брехати...
За якийсь час, я почув, як старий слуга казав челядникам: "Наш молодий пан став якийсь підозрілий, у нього на колінах з'явилися дивні плями". Ось так. А тепер мушу розповісти вам про пса.
Село Зеньківих лежало ближче до гір, ніж наше. Вони мали великі отари овець, що паслися собі на волі, попід лісом. Пасовисько було обгороджене міцним парканом. Ночами пастухи розводили ватри, палиці у них були оббиті залізом, була у них і стара мисливська рушниця, кілька вівчарок. Усе через те, що, як уже мовилося, поруч — гори, а вовків та ведмедів водилося там, наче кур. Було їх страшенно багато і множилися вони, як євреї.
Служив там чорний пес. Називали його Вугликом. Був він чорний, як вуголь, і очі його блищали, мов дві вуглинки. Він був другом моєї... ох, вибачте, що це я говорю...
Чоловік почервонів і потупив очі.
Отож Вуглик був другом панни Миколаї. Коли вона була ще малям і вигрівалася у пісочку, приходив Вуглик — сам ще цуцик — лизав її, облизував язиком усеньке личко, а дитя клало свої маленькі рученята між зубиська й сміялося, і Вуглик усміхався теж.
Потім обоє виросли. Вуглик став великим і сильним, як ведмідь, Миколая ж не встигала рости за ним так швидко, але вони й далі любили одне одного. І навіть тоді, як Вуглик пішов стерегти овець. Ніхто його не відсилав, повірте. Просто він був такий великодушний від природи, завжди мусив когось оберігати. На всю околицю не було пса, рівного йому.
Якщо вже він роздирав пса, то тільки тому, що той нападав на іншого. Його уникав вовк, обминав стороною й ведмідь.
Ось тому й захотілося Вугликові стерегти овець. Вони ж були такі бідолашні, лякливі створіння, якраз таких і потребував оберігати наш Вуглик. Він перейшов жити на пасовисько, а до панської господи навідувався тільки в гості. Коли ж він повертався, ягнята збивалися навколо нього, вітали його, а він облизував їх направо й наліво своїм червоним язиком, ніби хотів сказати: "Добре, вже добре! Знаю, знаю". Миколая також навідувалася до отари, і дівчинка та пес раділи одне одному. Коли ж Миколая подовгу не приходила, пес гнівався і замість бігти до маєтку, подавався до лісу, де забавлявся тим, що відбивав у вовка вовчицю.