— Чи мій друг... — так він мене називає, то ж дотримуватимемося цього
звертання,— чи мій друг удома?
— Ні.
— О як шкода!
Чуєте? Ото тхір! Умощується й декламує з Пушкіна.
А потім десь у розмові: "Але ж його ніколи немає вдома! ґм..." "Ніколи!" — тільки й киває головою моя дружина. О Боже! Уявляєте, в усьому йому підтакує. Мовить отак натяками, а він лиш хитає головою та співчутливо сопе носом. Про чоловіків говорить лиш у загальному, розважливо і повчально, не зважується одверто ганити, лишень покахикує собі у хусточку.
А мені, подумайте тільки, влаштовує справжній скандал, що я занедбую свою жінку. І яку жінку! Таку чудову жінку, з такою душею, такою чистою душею, таку духовно багату, яка читає Пушкіна, наче молитовник.
Легко казати! Ти маєш її за чашкою чаю, зодягнену у біляче хутро, жваву й веселу, мов білка, а я!.. Ах! Слухайте краще далі.
Отож він перечитує їй купу книжок уголос, а вона собі виношує якісь ідеї і зітхає, коли мова заходить про мене.
Що ж, власне, діється? Що ми заподіяли одне одному? "Ми не розуміємо одне одного",— каже вона.
Ось бачте, дослівно вихопила з якоїсь німецької книги. Дослівно, кажу я вам. Маєте оті ідеї.
Однієї ночі повертаюся я додому з Добромиля, з ліцитації, знаєте. Моя дружина сидить на канапі, нога на ногу, обхопила руками коліно і дивиться поперед себе відсутнім поглядом.
Мій друг щойно побував тут — на моїй дружині біляче хутро, та й зрештою я його нюхом чую. Якусь мить я трохи не розсердився, але потім облишив те. Моя дружина така мені люба, я цілую їй руки, голублю хутро на кацавейці. Раптом вона зводить на мене погляд, і той погляд такий чужий. Я лиш дивуюся.
— Так не може продовжуватися,— каже. Зовсім несподівано. її голос став хрипким. Потім вона переходить на крик.
— Що з тобою?
— Ти приходиш до мене тільки вночі! — кричить вона. — До метреси залицяються по-великосвітськи, а я... я хочу любові!
— Любові? Хіба ж я тебе не люблю?
— Ні! — сідає на коня і геть з двору.
Я шукаю її цілу ніч, потім день.
А коли наступного дня, увечері, повертаюся додому, бачу, що її ліжко стоїть у дитячій кімнаті, і я знову сплю сам...
Я міг би постояти за себе... це правда, але... тоді... тоді я був надто гордий, тоді я подумав, що все ще налагодиться. Ох ці наші жінки! Ось був у повітовій канцелярії один німець-канцелярист. Його дружина одержувала любовні листи від якогось ротмістра. "Що то у тебе за лист, люба?" — бере листа з її рук, читає і тут же лупцює свою дружину. Лупцює її — та що там казати — лупцює доти, доки вона знову починає його любити. То був щасливий шлюб!
А я! Я був просто рабом. Умів би я тоді повестися... Але тепер усе це вже не має значення.
Відтепер ми казали одне одному "доброго ранку" та "на добраніч". І це все! Добраніч! Ото були нічки! Я міг би записатися у ранг святих...
Я знову почав ходити на полювання. Цілі дні проводив у лісі. Знав я одного лісничого, називався Ірена Вольк, дивний чоловік. Любив усе живе, аж тремтів забачивши тварину і неодмінно її убивав. Потім тримав здобич у руках і примовляв сумним-пресумним голосом: їй уже добре, їй уже добре!
Дане Богом життя він вважав за нещастя. Не знаю чому. Дивний чоловік. Але про нього я розповім вам іншим разом.
Якось поклав я до своєї торби трохи хліба, сиру й подався з дому. Розташувалися на узліссі для перепочинку. Ірена пішов на поле й накопав бульб, розклав ватру й спік ті бульби у черіні. Ми добре побенкетували чим мали.
Блукаючи безмовним темним пралісом можна спіткати вовка чи ведмедя, побачити беркута на гнізді, надихатися важким вогко-холодним лісовим духом, напоєним духмяними запахами. Можна розкластися з обідом на поваленому стовбурі дерева, спати в гірській печері, скупатися в чорному озері, у якому не сягнути дна і яке ані хвилькою не збрижиться, гладка темна поверхня його поглинає промені сонця й сяйво місяця. Жодних почуттів не залишається, первісні чуття заступають усе: їси, бо голодний, любиш, бо жадаєш...
Сонце заходить. Ірена шукає губки.
Аж гульк — край стежини сидить якась селянка.
Вицвіла голуба спідниця не прикриває маленьких запорошених ніг. Брудна сорочка, заправлена у спідницю, зсунулася з пліч, стан перехоплений поясом, а з-поза складок, з пазухи, проглядають перса.
Навколо неї пахне чебрецем. Вона обхопила голову обома руками, сперлася на коліна ліктями і задивилася поперед себе. Світлячок сів на її темне волосся. А волосся, нечесане, спливає з-під червоної хустки їй на плечі.
Здалеку, на тлі призахідної заграви, її обличчя здається темним, профіль гострий, наче висічений. її носик задерикуватий, витончений, наче в орлиці. Коли я гукнув її, вона скрикнула, і крик той теж був схожий на орлиний, зиркнула на мене. Якусь мить її очі були заволочені мовби серпанком, і у їх глибині грали сполохами голубі язички полум'я.
її скрик відбивається луною від стрімкої скелі, потім його ще раз повторює лісова хаща, і ще раз далекі гори...
Я стою перед цією жінкою, і мені недалеко до переляку.
А вона схиляється, зриває чебрець й прикриває розпашіле обличчя червоною хусткою.
— Що з тобою? — питаю.
Вона не відповідає, лиш мугикає якусь сумну мелодію, думу, звуки якої, наче сльози, скрапують долі.
— Що з тобою? — кажу я. — У тебе якийсь смуток, біль?
Вона мовчить.
— То що ж з тобою?
Вона дивиться мені в обличчя, сміється і знову затуляє очі довгими віями, мов чорним серпанком.
— Що тобі бракує?
— Овечого кожушка,— каже тихо. Я сміюся.
— Почекай, привезу тобі з ярмарку.
Вона ховає своє личко.
— Але ж смороду буде! Новий овечий кожушок! Знаєш, краще я привезу тобі сукман. Що ти скажеш на це? З кроликом, чорним... або ні — з білим, молочно-білим хутерком...
Вона глянула на мене здивовано, не серйозно, а саме здивовано, примружила очі, а уста у неї мало в танок не пішли вкупі з білими зубками. Хитринка поволі сповзла з кутиків її вуст на щоки, і раптом бешкетливий усміх засяяв на її личку.
— Ну і чого ти смієшся?
Мовчить.
— Кажи, хочеш сукмана чи ні? З кролячим хутром, молочно-білим хутром?..
Раптом вона встає, обсмикує спідницю й поправляє сорочку.
— Ні,— каже. — Якщо вже хочете мені дати сукмана, то хіба зі сріблястим хутром.