Поговорити б з кимось. Але з ким? З дружиною. Ха! Ха! Ха! Уже репетує "заложник кохання", бо йому на носа сіла муха.
Виходжу з дому.
На горизонті червона заграва пожежі. Повз садибу мчить верховий. "Революція!" — кричить і пришпорює далі худого коня.
У селі б'ють на сполох.
Один селянин прибиває сторч косу, надходять ще двоє з ціпами через плече. Інші завертають у двір.
— Пане! Поляки йдуть!
Я ладую свій пістоль, віддаю нагострити шаблю.
— Жінко, дай мені якусь стрічку на шапку, хоч би й дрантиву, тільки була б чорно-жовта.
Ха! Ха! Чи повірите?
— Забирайся,— була відповідь,— у мене плаче, у мене вмирає моя дитина,
їдь у село, хай зараз же перестануть дзвонити. Забирайся!
— Ого! Тепер усе по-іншому, я скажу бити на сполох по всіх селах.
А пуцьвірок хай собі плаче — країна в небезпеці!
Отаке, скажу я вам. Але ж добре...
Врешті вона знаходить хвилинку, щоб побути коло мене. Сидимо собі на канапі, я обіймаю її рукою за плечі. І тут вона прислухається, чи не ворушіться мале. "Що ти казав?" — питає перегодом. "Нічого,— кажу,— нічого" А серце так болить, запевняю вас.
— Де ж твоя кацавейка, Миколає?
— Ах, ти ж сам бачиш, я в хаті, коло дитини.
Та, певно. Волосся як-будь зібране докупи, одягнена у першу-ліпшу сyкню. Хто ж би то одягався гарно у хаті? Дійсно! Часом я не впізнаю цього вродливого личка. Бо дитина, розумієте... "Коли я причепурюся, дитина мене не впізнає Хіба ти сам не бачиш?" — "Бачу, усе бачу".
Але щойно гості на поріг, хай дитя собі плаче, скільки влізе. Тоді вона лиш на хвильку забігає до дитячої кімнати, а потім наливає гостям чай, сміється, перемовляється то з тим, то з тим. Чого тільки у нас не робиться для гостей!
Ого! Тоді знову з'являється на світ Божий яскраво-зелена кацавейка з сибірською білкою.
— Повинна ж я добре виглядати перед гостями.
От бачите! Якось після довгої перерви я вибрався на ведмедя. Моя дружина, саме колише дитину, й коли я цілую її, каже: "Ну йди вже, йди, бо мале збудиш". Що мені залишається? Збираюся та й іду.
Мій лісничий бачив ведмедя. Але що це? Доведеться розповісти вам ще одну мисливську побрехеньку. Та хай уже. Потрапили ми в біду, лісничий та я. Один селянин побіг додому, щоб попередити. Що за переполох був у хаті, скажу я вам. Ось ми приходимо, дружина кидається мені на шию, підносить мені дитя.
А кров, знаєте, тече з голови... дитина кричить... "Йди геть!"
Мій співрозмовник зневажливо пересмикнув плечима.
— Не варта та краплина крові навіть сльози бідного маляти, але... небезпека ж для мене уже минула, а жінки — істоти дуже практичні. Добре, йду я змивати кров. Лісничий, старий солдат, забинтовує мене. Але що ви собі гадаєте,
"заложник кохання" кричить — тепер уже через мою білу пов'язку.
— Йди, йди геть! Дитина почне заїкатися! Геть!
Що тут вдієш? Кидаєшся на ліжко й лежиш сам, як тоді, коли ще й не спізнав жінки.
Чорти б ухопили того "заложника кохання"! Хай простить мені Бог мій гріх!..
Чоловік перехрестився, сплюнув й продовжував далі.
...Шкуру ведмедя постелив перед ліжком дружини. І що ви собі гадаєте? Вона розкричалася: "Забирайся з тою шкурою, вона нагадує мені переляк мого дитяти". Подумайте собі, не мою кров, не небезпеку, що чигала на мене! Ох, жінки практичні! Жахливо практичні!
— Вибачте,— втрутився я. — А ви не казали своїй дружині...
— Е ні, то ви вибачте,— не дав він мені договорити, майже люто. Його
ніздрі аж роздувалися. — Я казав їй! О!.. Знаєте, що вона мені відповіла?
"Добре, а нащо ж тоді діти?" Гадаєте, вона змогла б? Чоловік — може бути
тільки рабом такої жінки. Чи одразу ж порушити їй вірність? Ні. А може, стати монахом? Також ні. Що залишається? Лиш дозволити себе топтати. О, був час, коли я свою дитину... розумієте?.. Ну ось, наприклад, така сцена.
Палю я собі вранці люльку, довгу турецьку люльку, як ось ця, з просвердленою металевою покришкою. Вона, звичайно, зразу ж у крик, тягнеться до вогню. Я й байдуже. Моя дружина вже гарячкує. "Та дай вже йому,— вона має на увазі кремінь, я ж простягую йому червону, розпечену люльку. Дитина хапає та у плач. "Єзус Маріє! Бідне дитя!" Я ж бажаю дружині гарної забави, беру рушницю і йду в луги, а там регочу до півсмерті з того, що вона зосталася із заплаканою дитиною, яка попекла собі пальчики.
Тоді моя душа вже не була такою, як раніше. Та що там? Так уже ведеться. Робиш, що можеш. Ну ось помисліть самі. Наприклад, спинився ваш годинник. Настінний годинник. Ну ось. Чи дратує це вас?
— Часом.
— Добре. Отож, вас це дратує. Годинник повинен іти. Тієї ж миті копаєте його ногою, по маятнику. Пішов. Але чи довго йтиме! Знову стоїть. Ще удар наголо.
Знову стоїть. Тут уже вас бере нетерплячка, і ви лупите й лупите по ньому.
Тепер годинник уже й не думає ходити.
Так ведеться й тому, хто хоче урівноважити своє серце, його ритм, точнісінько так.
От любиш свою дружину, але хочеш чогось більшого, аніж саме тільки ліжко. Бачте, жага до жінки, то як біль. З часом він минає. Бачиш, що уже звільнений, і нічого, окрім того. Бачиш, що усе це, власне кажучи, ніщо, що існує щось інше, більше; що чоловік й жінка — це щось значніше, вагоміше, ніж просто вовк і вовчиця. Та усе було надаремне.
Уявіть собі, що моя дружина — це книга. І я радо читав би її. Але мені весь час доводиться починати спочатку. Врешті я закриваю її. Хай хтось інший, якщо схоче, дочитує.
На початках мені просто хотілося трохи розвіятися. Неподалік стояли гусари. Тож я заприязнився з офіцерами. Ото були люди! Банай, приміром, знаєте такого?
— Ні.
— Або ж барон Пал. Теж — ні? Або Немет, із шпичкуватими вусами,
напевне, мусили знати?
Одного разу їхали ми до одного, іншим разом — до другого. У мене ж вони бували майже щоднини. Ми смалили люльки, пили чай, хтось розповідав якісь побрехеньки, а наприкінці грали в карти. Часто ходили на полювання. Я навчився тоді стріляти бекасів. Моя дружина помітила, що я відбився від хати. Якось прийшла до мене, сіла, спершу розмова була тиха, а потім пішли докори. Я ж тільки захищався: "Але ж, люба моя, що мені робити вдома? Тут тільки й чути крик твого дитяти". Іншим разом з'являється моя Миколая у яскраво-зеленій кацавейці, отороченій сріблистою білкою, з високо зачесаним волоссям, і сідає коло гусарів.