Він часто щось занотовував, а коли йшов до лісу, то все написане викидав геть. Папір страшив його.
Стривайте, бо я забуду...
Він казав, хто може записати свою любов на папері, той не здатний любити. Він читав грубезні фоліанти в оправі із свинячої шкіри, усього Нестора, але від любовного листа тікав світ за очі. Тож слухайте...
З цими словами він поклав на стіл засмальцьовану смужку паперу.
— Ні, це рахунок,— чоловік сховав клаптик до кишені. — Ага, ось тут.
Він відкашлявся і почав читати:
"Що таке наше життя? — Страждання, сумніви, страх, розпач.
Чи знаєш ти, звідки взявся? Хто ти? Куди прямуєш?
Не мати жодної влади над природою і не знаходити відповіді на це прокляте питання. Уся наша мудрість, врешті-решт, є самовбивством. Але природа наділила нас стражданням, найстрахітливішим у житті людини,— любов'ю. Люди називають її втіхою, жагою..."
При цих словах мій друг починав, звичайно, гірко сміятися. "Поглянь,— казав він мені,— на вовка, коли той шукає самицю. Як він ломиться крізь хащу, слина тече йому з пащі. Він уже не виє, а лиш метляє хвостом. І його любов — хіба це насолода? Це боротьба, боротьба за життя, вона обезкровлює любов.
Мій Боже! А чоловік! Хіба він не кладе свою горду голову жінці до ніг і не благає: "Топчи мене! Топчи мене своїми ніжками, я хочу бути твоїм рабом, твоїм слугою, тільки прийди й звільни мене!"
Так, любов — страждання, а насолода — порятунок. Але це також і влада, коли один повеліває іншим, це сутичка, в якій один підкорює собі іншого. Любов — це рабство, і рабом стаєш, коли любиш. Ти відчуваєш, що жінка знущається над тобою, а ти розкошуєш у пристрасних виявах її деспотії та жорстокості. Цілуєш ногу, що топче тебе.
Жінка, яку я люблю, вселяє в мене страх. Я тремчу, коли вона несподівано заходить до кімнати, зашелестівши сукнею. Жест, порух, захопивши мене зненацька, лякає.
Здається, поєднався би у шлюбі навіки, на це і на те, потойбічне, життя, злився б воєдино. Поринаєш душею у чужу душу, опускаєшся вглиб чужої, ворожої натури, приймаєш її благословення. Смішно, страшенно смішно, бо так не завжди буває. Щомиті тремтиш, боячись втратити себе. Лякаєшся, коли та, інша людина, заплющує очі, змінює голос. І прагнеш стати Єдиною Істотою. Усі, всі свої святощі, ідеї готов би вирвати зі свого єства, щоб повністю перелитися в інше. Віддаєш себе, як річ... як сирівець. Роби з мене свою подобу!
Як у смерть кидаєшся у чужу суть, доки не постане власне.
А тоді приходить страх повністю себе втратити. Відчуваєш ненависть до влади іншого над тобою. Здається, що ти уже вмер. Хочеш заслонитися від тиранства чужої істоти, віднайти себе знову в собі.
Це і є повстання натури".
Мій співрозмовник знайшов другий клаптик паперу.
"...У Чоловіка і була своя робота, свої справи, свої ідеї й наміри. Вони лопотять над ним крильми, мов голуби, й піднімають, мов орли, угору. Не дають упасти. ...
А жінка?
Вона кричить "пробі!" її "я" не хоче вмирати. О ні! І жодного рятунку! Вона ще носить подобу свого мужа під серцем, відчуває, як дитя росте, рухається — живе! І ось нарешті тримає його на руках, піднімає догори...
Що тепер вона відчуває?
Мрія? її дитя промовляє до неї: "Я — це ти, ти живеш у мені. Глянь на мене, я порятую тебе".
Вона пригортає дитинча до грудей і... порятована.
Тепер вона плекає те, що у ній відкинули й зневажили, у своїй дитині. Тримає її на колінах й бачить дорослою, усю до решти віддає себе їй".
Мій співрозмовник згорнув клаптики з роздумами свого друга докупи й сховав їх на грудях. Ще раз помацав їх рукою, пересвідчуючись, чи вони на місці, і застебнув сердак.
— Зі мною трапилося те ж саме,— сказав він. — Точнісінько так. Я, щоправда, не зумів усе так пояснити, як Леон Бодошкан, але все ж хочу вам розповісти. Що ви на це?
— Та певно ж розповідайте, братчику!
— Отож так само було й у мене, так само, так само... Повірите, так самісінько.
Мені захотілося заохотити мого нового друга, от я й мовив стримано:
— Кажуть, дитина — заложник кохання.
Чоловік на якусь мить завмер, вигляд у нього був такий, наче я його смертельно образив.
— Заложник кохання! — вигукнув він. — Маєте рацію, заложник кохання.
Отож я повертаюся додому. У такому господарстві роботи до біса! Повертаюся втомлений, наче гончий пес. Обіймаю свою дружину, цілую, її долоня вмить стирає усі турботи з мого чола. Я лащуся коло неї, як кіт, а вона сміється, і... раптом поруч кричить "заложник кохання". І вже по всьому. Можна починати все спочатку, якщо хочете, але це вже по всьому. Я вам кажу.
Цілий ранок воюєш з мандатором, економом, лісником. Сідаєш до обіднього столу, не встиг ще й серветки пов'язати (я завжди пов'язую серветку, усе за старими звичаями), як чується плач мого "заложника кохання", бо йому не хотілося на руки до няньки. Моя дружинонька встає, годує дитину, але дитя вимагає м'яса і кричить. Я втікаю до сусідньої кімнати. Його забирають, і я можу обідати собі сам та ще й пісеньку насвистувати, якщо схочу, наприклад:
Скочив котик на плотик й моргає,
чи моя пісеньочка вам не набридає?
Або ж іду полювати качок. Цілий день по коліна у воді. Мрієш про тепле ліжко. Що ви, приміром, вважаєте теплим ліжком? Добрий матрац, чи не так? Теплі подушки, теплу ковдру й гарну жінку...
Він почервонів й ледь запнувся...
...Ну ось. Зціловуєш дружині щоки, шию, груди, аж вона горить. Гладиш долонями повні стегна — аж тут кричить "заложник кохання".
Жінка вистрибує з ліжка, щасть у пантофлі й ходить туди й сюди, колишучи маля. Ля, ля, ля! — чується півночі, а ти спиш... сам. Ля, ля, ля!..
Так минув рік.
Усім якось не по собі. Щось висить у повітрі. Кожен чує це, і не може назвати, що ж воно.
Усюди чужі обличчя. Польські поміщики гасають туди й сюди. Цей купує коня, той — порох. А вночі — заграва на небі. Селяни збираються перед шинком: "Це — війна або холера, або революція".
На чоловіка находить, мовби горе. Раптом відчуваєш, що у тебе є батьківщина, і її межові стовпи глибоко вгрузли в слов'янську, німецьку та ще якусь землю. Що треба тим полякам? — гадаєш собі й клопочешся долею орда, що на повітовому управлінні, та ще своєю стодолою. Вночі ходиш довкола своєї господи, щоб нікому не закортіло пустити тобі червоного півня.