Панні Миколаї я цілував руки, своїй дружині — ноги, не раз зубами впивався так, аж вона скрикувала і тручала мене ногою в обличчя.
Тепер я розумів, чому припадають на коліна й моляться перед жінкою з дитям. Але вони й з неї зробили непорочну діву, приручену тваринку нашого Господа Бога.
Бачте, дівчина є своєрідною рабою у своєму домі. Батьки нерідко вважають доньку своєю власністю. А от жінка — уже щось зовсім інше, щомиті вона може мене покинути. Чи не так? Вона має таке саме право вибору, як і я. Тому й поставили на вівтар непорочну діву. Яка нісенітниця! А потім кажуть: "О чарівне дитя!" Отаке собі жовтороте курчатко і має бути мені рівнею. Подумайте про це, будьте ласкаві.
Любов чоловіка й жінки — шлюб, але я маю на увазі той шлюб, який освячує природа.
Та й взагалі, що це таке?
Погляньте на це життя. Дивовижна книга!... — Якусь мить він прислухався до пісні вартових. — ...Ця мелодія! Німці мають "Фауста", і у англійців є така книга. А у нас це знає кожен селянин. Збагнути життя йому допомагає якесь чуття, інтуїція.
Що робить наш народ таким меланхолійним?
Рівнина.
Вона розпросторилася, наче море, й хвилюється на вітрі, наче море. Небо поринає в неї, наче в море. Вона мовчазно обгортає людину, мов нескінченність. Чужа, як і природа.
Людині завжди хотілося промовляти до неї й почути відповідь. Як крик болю, виривається пісня з її грудей, і, не знайшовши відзвуку, вмирає, як зітхання.
І людській істоті стає тоді незатишно. Хіба вона не належить рівнині? Хіба не рівнина її створила? Хіба рівнина лиш підкорила її собі? Чи рівнина відштовхнула її від себе?
Мовчить рівнина, не дає відповіді.
З узголів'я могили виростає дерево, на його гіллі щебечуть горобці. Може, це і є відповіддю?
Чоловік приглядається до мурашок, як тягнуться вони вервечками, наладовані личинками, чимчикують туди й сюди по теплому піску. Тут у них свій світ. Метушня на малесенькому клаптику простору, невтомна боротьба за... За ніщо. Чоловік почуває себе покинутим, йому мариться, ніби він кожної миті може забути про те, що живе.
Тоді природа промовляє до нього в образі жінки: "Ти моє дитя. Ти боїшся мене, наче смерті, але я тут, і ти тут. Цілуй мене! Я кохаю тебе, ходи, творитимемо разом чудо життя, яке тебе так страшить. Іди до мене, я кохаю тебе!..
На якусь мить він замовк. А потім знову продовжив свою розповідь.
...Ми з Миколаєю були такими щасливими! Батьки чи сусіди, які бували у нас в гостях, бачили, як верховодила вона в домі, і як усі їй корилися. Челядь, досить їй було зиркнути на когось, лиш головою одразу ж кивали, кланяючись, наче качки на ставу. Якось мій молодий козачок розбив з десяток тарілок. Наклав їх собі на руки аж до самого підборіддя та й не втримав. Моя жінка зразу ж до батога! "Ну, якщо мене батожитиме сама господиня,— каже він,— то я згоден щодня бити тарілки". Розумієте? І вони обоє засміялися.
Приходили й сусіди.
Раніше вони заходили до мене тільки на свята, наприклад, на Великдень, покуштувати свяченого, а тепер стали бувати при будь-якій нагоді. Усі приходили, скажу я вам.
Бував Мак, лейтенант у відставці, він знав напам'ять усього Шіллера. Добрий був чоловік. Біда тільки в тому, що дуже полюбляв випити. Не подумайте, він не так напивався, щоб валятися під канапою. От уявіть собі, маленький, грубий, червонопикий чоловічок ставав на середину кімнати і декламував про битву з драконом, а тверезий — уявляєте — переповідав нам геть усі французькі війни. Ну, посудіть самі, хіба можна на такого гніватися.
Приходив і барон Шебіцький. Знаєте його? Власне кажучи, звали його Шебіг, Соломон Шебіг. Був він єврей, ходив з вузликом за плечима, купував і продавав, нажив собі маєток і став зватися Шебігштейном. Якщо хтось там може називатися Ліхтенштейном, казав він, то чому мені не бути, Шебігштейном? А його син зробився бароном і називається Рафаель Шебіцький. Завжди він сміється. Скажете йому: "Виявіть мені честь, приходьте з візитом!" — він регоче. А покажете на двері: "Геть звідси! Пішов!" — теж регоче. А кожній вродливій жіночці відразу ж обіцяє сукні з Бродів або шаль з Парижа; п'є саму лиш воду, щодня париться в лазні, носить масивний золотий ланцюг поверх оксамитової камізельки і хреститься перед трапезою та після неї.
Бував шляхтич Бомбовський; довготелесий поляк з червоними очима, сумними вусами та порожніми кишенями, який завжди збирав пожертви для бідних емігрантів; кожного побаченого вдруге чоловіка він кидався несамовито обнімати і ніжно цілувати. Випивши зайве, починає проливати потоки сліз й співає "Єще Польска не згінела"; першого стрічного бере попід руку, щоб довірливо повідати тому все про польську змову; а коли врешті надудлиться, то викрикує: "Віват! Хай живе!" і п'є з брудних жіночих черевичків.
Преподобний пан Мацек, сільський священик — втілення справедливості,— він завжди знайде слова потіхи для всіх і в усьому, чи то стосується народження, чи смерті, а чи одруження. Найбільше цінить він тих, хто спочив у Бозі, і панахиду по них правив по найвищій таксі. Коли панотець що-небудь комусь доводив, то примовляв: "Клянусь пеклом!", тоді як інший на його місці сказав би "Клянусь Богом" чи "Слово честі!"
А ще бував у нас вчений Тадеуш Кутернога, котрий ось уже одинадцять літ намагається здобути ступінь доктора, та ще й — подумати тільки! — доктора філософії.
А ще поміщик Леон Бодушкан, справжній друг, та інші веселі панове.
Веселе товариство! Веселе, як бджолиний рій, а от перед нею усі відчували респект.
Жіноцтво теж приходило до неї в гості; добрі подруги, які забігали побазікати, солодко усміхалися, щохвилі клялися й присягалися в любові та дружбі, а потім... та ви й самі знаєте. Ось так ми й жили з нашими сусідами, я пишався своєю жінкою, коли вони пили з її мештів і декламували їй вірші, а вона поглядала на них, немов кажучи: "Чого вам усім треба?"
Найлюбіше нам було залишатися наодинці з собою.
Таке велике господарство, як наше, приносить, знаєте, свої клопоти й свої радощі. Жінка сама взялася до справи. Ми самі собою будемо керувати, казала вона, а не наші міністри. А міністром був мандатор Крадулинський, старий поляк, чоловік, скажу я вам, послідовний — на своїй голові не мав ані волоска, а у своїй бухгалтерії ані єдиного рахунку, що був би в порядку. Потім — лісничий Крейдель. Німець, як ви могли, певно, виснувати. Маленький зростом, мав маленькі очиці, великі прозорі вуха та високого й тонкого, аж прозорого, гончака.