— Жінко добра, якби ви були появили хоть половину тої сили і зваги, з якими захищали сю калитку, в обороні тіла свого і своєї честі, жаден Геркулес не міг би над вами ґвалту учинити... Війся собі з Богом під три чорти, і щоб духу твого не було од сього острова на шість миль, під карою двохсот нагаїв! Геть відціля, кажу, непотребнице, без-чільнице, облуднице!
Перелякана жінка понурилась і пішла геть, як непишна, а губернатор сказав кабаннику:
— Іди, чоловіче добрий, з Богом до себе в село із своїми грішми, та як хочеш, щоб вони були в тебе цілі, то не дуже квапся жирувати аби з ким.
Кабанник подякував йому, як уже там зміг, і пішов додому, а люди знов і знов дивувались суду й присуду, нового губернатора. Хр,оніста списав те все і переслав дукові, що ждав уже з нетерпінням тих вісточок.
Нехай же тепер бравий Санчо тут собі урядує, а ми поспішім до його пана, збаламученого музикою Альтісідори.
РОЗДІЛ XLVI
Про жахливу дзвоно— і котомахію, що витримав Дон Кіхот у зв'язку з женихливими замірами Альтісідори
Ми покинули Дон Кіхота в думках та гадках, що обняли його од музики закоханої панянки Альтісідори. Облігся він, а думки, наче ті блохи, не давали йому ні сну, ні спокою; а тут іще знову панчохи... Але час не стояв, ніщо йому яри та гори: дмухнув верхи на годинах, полетів, гульк — уже й ранок уродився. Побачивши теє, схопився Дон Кіхот із м'яких перин і не гаючись убрався в одяг свій ірховий, узув подорожні чоботи, щоб приховати ті примхуваті панчохи, накинув на себе шарлат-ного плаща, а на голову — шапочку зеленого оксамиту, оторочену срібним галуном, через плече перевісив шабельтас із добрим мечем-самосіком, у руки взяв чотки, що завше носив із собою, і з пишною та бундючною міною подався до передпокою, де дук із дукинею, вбрані уже, ніби чекали його появи. Як проходив через галерею, наткнувся на Альтісідору й ще одну панянку, її товаришку, що тут на нього чигали; як помітила Альтісідора лицаря, зразу ніби аж зомліла, припавши до подруги, а та хутко заходилась розшнуровувати їй корсажа. Порівнявшися з ними, Дон Кіхот промовив:
— Я знаю, від чого ті млості.
— А я не знаю,— одказала товаришка,— Альтісідора з усієї служби тут найздоровша, зроду не чула од неї "ахів" чи "охів"... Хай би небо скарало всіх мандрованих лицарів, якщо всі вони такі невдячні! Ідіть собі, пане Дон Кіхоте, бо поки ваша милость тут буде, бідолашна дівчина не прийде до тями.
На теє Дон Кіхот одмовив:
— Подбайте про те, ваша милость, щоб принесено мені в кімнату на [544] ніч лютню, а я вже постараюсь скільки мога потішити сю невтішну панянку: швидка розрада може бути добрим помічним ліком на кохання, котре щойно спалахнуло.
По сій мові одійшов, щоб хто не звернув, буває, уваги на ту затримку. Ще не дуже й віддалився, як Альтісідора, забувши зразу про свої млості, сказала товаришці:
— А треба таки добути для нього лютні: Дон Кіхот хоче, без сумніву, пошанувати нас музикою — а вона ж буде добра, власного його компонування!
Тут же пішли й розповіли дукині про всі ті події і про Дон Кіхотове прохання; пані розвеселилась непомалу і врадила з дуком та панянками своїми утнути з рицарем нову штуку, яка більше сміху принесла б, ніж шкоди. Усі задоволено чекали ночі, яка настала так само швидко, як перед тим день, що його панство провело у смаковитих розмовах із Дон Кіхотом. Того ж таки дня дукиня явно і славно вирядила пажа — того самого, що в лісі приставляв зачаровану Дульсінею,— до Терези Пан-сихи з листом її чоловіка Санча Панси та клунком з одежею, що той для неї налаштував, і веліла докладно доповісти про все, як воно там буде. Та ось настала й ніч, одинадцята година; Дон Кіхот знайшов у кімнаті в себе квинтарню, наладив її, одчинив гратоване вікно (а в саду вже, чув, люди ходили), перебіг пальцями по струнах, пробуючи звуку, і, кашлянувши раз і вдруге — горло б то прочистити, хрипкуватим, але доладним голосом завів романса, що сам же того дня й склав:
Дуже часто міць любові
З завіс душу нам зриває,
За підойму може править
їй безділля, ще й тривале.
Тим-то всяке рукоділля,
Чи шиття, чи гаптування —
То найкращі в світі ліки
Проти яду закохання.
Коли хоче заміж вийти
Соромляжа, скромна панна,
їй найліпшим віном буде
Сама цнота й добра слава.
Бо і рицарі мандрівні,
І услужні куртизани
З легковажними жартують,
А честивих беруть заміж.
Ах, яке вже там кохання
В разового постояльця?
Сонце зійде — любімося,
Сонце зайде — нум прощаться.
Те лицяння перебіжне,
Лиш віднині та до завтра,
В серці сліду не полишить,
Не вкарбується назавше.
То не діло — по малюнку
Та ще зверху малювання...
Де одна царює врода,
Друга вже не поривайся.
Дульсінея із Тобоса
В моїм серці на скрижалях
Змалювалася навічно,
Повновладна і державна.
Понад вірність у коханців
Блага вищого немає:
Нею Амур дива творить,
Нас до себе підіймає!
Коли Дон Кіхот доспівався до сього куплету (а співу його слухали дук із дукинею, Альтісідора і майже всі замчани), з кружганку, що був якраз над Дон Кіхотовим вікном, спущено раптом шнура зі стома чи, може, й більше дзвінками і майже одночасно висипано чималий міх котів, що їм до хвостів було почеплено маленькі дзвіночки. Дзелень-котіння тих дзвінків і котяче нявкотіння було таке несвітське, що навіть дук із дукинею, які той жарт самі вигадали, перелякались, а Дон Кіхотові з перестраху аж заціпило; як на те лихо, двоє чи троє котів упало через вікно в кімнату і зачали ганяти з кутка в куток, ніби ціла тічка чортів там товклася — погасили свічки, що на столику горіли, шукали все, кудою б їм вискочити. А дзеленчання не вгавало — шнура то підсмикували вгору, то знов опускали; більшість людей із замку, що не були в ту гру втаємничені, не знали вже, що й гадати. Дон Кіхот ісхо-пився на рівні, і, добувши меча, став штирхати в вікно, гукаючи щодуху:
— Геть ізвідси, лукаві чародії! Геть, відьомське кодло! Я — Дон Кіхот із Ламанчі: проти мене нічого не зможуть і не вдіють ваші підступні химороди!
Тоді обернувся до котів, що гасали по кімнаті, і давай їх мечем хрестити: вони добрались до вікна і втекли, один тільки, якого Дон Кіхот за малим Богом не рубонув, скочив рицареві на обличчя і вп'явся пазурами й зубами йому в носа; з того болю Дон Кіхот аж заверещав непутнім голосом. Почувши теє, дук із дукинею здогадались, що там трапилось, швиденько подались туди і, відімкнувши своїм ключем двері, побачили, як бідолашний рицар щосили намагався відірвати од себе кота. Прибігли й люди з свічками подивитись на ту нерівну борню; дук підскочив розбороняти, але Дон Кіхот закричав: