— Хоть і заложуся,— сказав Санчо,— що як не назвали його тими знаменитими кінськими найменнями, то не звуть же, мабуть, і Росинан-том, як у мого пана: ото вже назвав, як ув око вліпив!
— То правда,— одповіла бородата графиня,— але ж і в сього коня ім'я знакомите — Летючий Цурпаляк, бо ходить, як літає, а сам із дерева, ще й кілочок у лобі, отож іменням своїм не поступиться і перед славетним Росинантом.
— Та ім'я нівроку,— зауважив Санчо,— от тільки скажіть іще, як ним правувати, чи поводом яким, чи оброттю.
— Я ж говорила вже,— одказала Трихвоста,— що вершнику досить повернути кілочка туди чи сюди, і пустити якою-хотя ходою: чи летом по небу, чи ледве землі черкаючись, а чи десь посередині, як би воно й годилось у такім поважнім ділі.
— Кортить мені глянути,— сказав Санчо,— але щоб самому сісти, чи то спереду, чи ззаду, то вже ні: роди, вербо, груші. Я на свому Сірому і то м'яке, як із шовку, сидіннячко собі підкладаю, а то мав би без подушки, без сідушки на дерев'яних крижах гуцикати! Нема дурних пані-стару собі намулювати, щоб комусь там бороди облізли; хай хто як хоче стрижеться й голиться, а я не їду з паном у таку далеку дорогу, бо я й не годюся до обезбороджування отсих паній — мені он сеньйору Дуль-сінею одчаровувати треба.
— Таки мусите їхати, друже,— заперечила Трихвоста,— без вашої участі наше діло ніяк не зробиться.
— А рятуйте мою душу! — вигукнув Санчо.— Та нам, джурам, яке діло до панських пригод? їм, 'начиться, нехай буде слава, а ми — трудись? Овва! Ще якби прописували історики, що такий, мовляв, і такий лицар ізробив такий і такий подвиг, а пособляв йому такий і такий джура, без якого вода б не освятилась... А то ж вони тільки: "Дон Па-растас Троєзвіздий довершив пригоду з шістьома поторочами", а про джуру, що при тім був, нічичирк, наче його й на світі не було. Отож, панове, ще раз кау, нехай пан мій сам їде, і хай йому гаразд ведеться, а я зостаюся тут, при боці у пані моєї дукені, а як пан мій вернеться, то, може, такої собі хлости вріжу, що й до весілля не заживе.
— І все ж таки, бравий Санчо, доведеться вам їхати в сій потребі — благородні вас просять: негаразд буде!, коли через ваші даремні страхи обличчя у сих паній залишаться хамуватими.
— А рятуйте іще раз! — одказав Санчо.— Нехай би то були побожні чернички чи там приютські дівчата, то, може, й піднявся б чоловік на труди; а то приймати муки, щоб у якихось дуень бороди повилазили? Дзуськи! Хай краще всі так і ходять бородатими од малої до великої, од першої відзігори до 'станньої придзигльованки!
— Маєте ви храпа на дуень, друже Санчо,— зауважила дукиня,— у вас думка про них іще гірша, ніж у того толеданського аптекаря. Та ви несправедливі, бо є в моїм домі дуеньї, що можуть бути взірцем усім дамам; от хоч би й донья Родрігес, вона не дасть мені неправду сказати.
— Що б ви не говорили, ваша вельможність,— озвалась донья Родрігес,— а Бог усе бачить і знає: які б ми, дуеньї, не були, добрі чи лихі, з бородами чи без, а нас породили матірки наші, як і інших жінок, і як Бог появив нас на світ, то вже знає для чого; тим-то і вповаю на його милосердя, а не на чиїсь там бороди.
— Ну гаразд, сеньйоро Родрігес,— сказав Дон Кіхот,— і ви, сеньйоро Трифалдиста, і все ваше гроно: маю в Бозі надію, що він добротли-во спогляне на біди ваші, а Санчо зробить те, що я повелю. Нехай же стане тут Цурпаляк, нехай зійдусь я в двобої з Маламбруном! Жадна бритва" не поголить вас із такою легкістю, як мій меч здійме голову чарівникові: терпить Бог лукавих, та не довіку.
— Ох! — зітхнула Гореслава.— Нехай усі зірки з усіх сфер небесних дивляться ласкавими очима на велич вашу, одважний рицарю, нехай напоять душу вашу доблестю й потугою, щоб статися вам щитом і покровом скривдженого і упослідженого роду дуенського, посміховиська аптекарям, поштурховиська джурам і осудовиська пажам! Будь проклята нерозумниця, що в розквіті віку не в черниці пішла, а в дуеньї! Горе нам, безталанним дуеньям! Хоч би ми походили по мечу прямісінько від самого Гектора Троянського, пані наші все одно будуть викати нам крізь зуби, чинячись королевами... О велетню Маламбруне, хоч би й чаклун, то будь же твердим у слові! Пришли нам незрівнянного Цурпаляка, нехай нарешті кінчиться біда наша! Затого жара настане, а ми кожна з бородою — вай-вай, проклинаєм долю!
Трифалдиста промовила сії слова з такою чулістю, що у всіх присутніх сльози покотилися з очей; нащо вже Санчо, і той зарюмав і поклав собі в умі їхати зі своїм паном хоч на край світу, аби тільки зігнати ті осоружні зарости з таких шани гідних облич.
РОЗДІЛ XLI
Про появу Цурпаляка і кінець сій предовгій пригоді
Тим часом наступила ніч, а заразом і пора, призначена на появу знаменитого коня Цурпаляка; а що він барився, то Дон Кіхот був у неспокої: здавалось йому, що коли Маламбрун отягається і не шле коня, то або він, Дон Кіхот, не є тим рицарем, кому дано звершити сю пригоду, або сам Маламбрун боїться стати з ним на поєдинок. Аж ось у сад уві— [520] йшло зненацька шестеро дикунів, оповитих плющем; на плечах несли вони здоровенного дерев'яного коня. Поставили його на землю, і один з дикунів сказав:
— Нехай на сю махиню сяде рицар, що має на те одвагу.
— То не до мене річ,— сказав Санчо,— бо й одваги не маю, і в лицарі ще не пошився.
Та дикун провадив далі:
— А в забедри хай посадить джуру свого, коли такого має, і хай упевняється на доблесного Маламбруна, бо опріч його меча, не загрожує тут ніяка хитрість чи підступність. А тоді вже тільки крутнути кілочка, що в коня на шиї, і він понесе вас повітрям туди, де вже чекає Маламбрун; щоб же не закрутились у вершників голови од тої висі та височини, хай зав'яжуть собі очі і не розв'язують, покіль кінь не заірже — ото буде знак, що подорожі кінець.
По сім слові дикуни лишили Цурпаляка і мірною ходою пішли, від-кіль прийшли. Гореслава, скоро забачила коня, сказала Дон Кіхотові, мало не плачучи:
— Доблесний рицарю, Маламбрунова обітниця справдилась, кінь прибув; бороди наші ростуть, і ми благаємо кожнісінькою в них волосинкою: острижи нас і оголи! Тобто злізь разом із джурою на коня і поклади щасливий початок сій незвичайній подорожі!