— Хай ваша величність допоможе пані дукині спішитись.
Дон Кіхот послухався, і між ним і дукинею почалися церемонії та антимонії; гору взяла дукиня, яка побажала спуститися з сідла лише з дуковою допомогою, твердячи, що недостойна завдавати мороки такому зацному рицареві. Врешті підступив дук і зсадив Ті, а коли всі ввійшли на великий дідинець, дві гожі панянки накинули на рамена Дон Кіхотові широку кирею з тонкого шарлату, і ту ж мить у всіх галереях з'явилися служники й служебки й ну кричати:
— Милості просимо, хвало й оздобо мандрованого рицарства! При цьому вони, на превеликий Дон Кіхотів подив, усі чи сливе усі
кропили зі слоїків дуцтво і Дон Кіхота пахучим надіб'ям; ось коли вперше він справді відчув себе й увірував, що він таки мандрований рицар, щирий, а не нібито рицар, адже його шановано достоту так, як шановано таких рицарів во время оно, про що йому було відомо з книжок. Санчо, залишивши Сірого, учепився дукині і вкрався до замку, але його гризло, що він кинув осла самого, отож він підступив до статечної дуеньї, яка вийшла дукиню віншувати, і сказав їй стиха:
— Сеньйора Гонсалес, чи як величати вашу милость...
— Мене звати донья Родрігес де Гріхальба,— одрекла дуенья.— Чого тобі, пане-брате?
А Санчо:
— Хотів би я,— каже,— щоб ваша милость зробила мені ласку і вийшла до замкової брами: там стоїть мій сірий ослик. Хай ваша милость буде така ласкава й накаже поставити його в стайню, або поставте його самі, бо неборака трошки полохкий і сам-один не зостанеться ніяким світом.
— Якщо й пан такий ґречний, як його пахолок,— огризнулася дуенья,— пишно ми тепер матимемось. Іди, брате, під три чорти і ти, і той, кого сюди нечиста сила принесла, і сам дбай про свого осла, а дуеньї цього замку до такого порання не привчені.
— Далебі,— заперечив Санчо,— я ж бо чув, як мій пан, а він у таких-о сторіях на чотири ноги кутий, розповідав про Ланцелота,
Що з Британії приїхав,
ЩО, МОВЛЯВ,
Йому служать двірські панни,
А коневі — королівни,
а вже мій осел — не рівня пана Ланцелота перешкапі.
— Брате,— мовила дуенья,— якщо ви мартопляс, то приощадьте свої прикладки для тих, кому вони сподобаються і хто за них заплатить, а од мене ви дістанете дулю.
— От і добре,— підхопив Санчо,— принаймні буде спіла дуля: якби рочки йшли за очки, то ви б у карти не програвали.
— Мудю солоний! — гукнула, скипівши, дуенья.— Стара я чи не стара, за це складу відповідь перед Богом, а не перед тобою, репаним, часником напахченим!
Подала вона свою репліку так гучно, що дукиня почула її, озирну— [480] лась і, вгледівши, що дуенья розгнівалась, почервоніла, аж очі їй лля-лись, запитала, з ким це та завелась.
— А от з оцим добродієм,— відповіла дуенья,— прив'язнув до мене, щоб я одвела до стайні його осла, поставленого біля замкової брами, причому послався на приклад двірських панн, які опікувалися якимсь там Ланцелотом, а королівни його конем, і на домір злого узвав мене старою.
— Я б узяла це за найтяжчу образу, яка лиш може мене спіткати,— обізвалася дукиня.
. І, обернувшись до Санча, додала:
— Зваж, друже Санчо, що донья Родрігес ще молоденька, і намітку вона носить не за поважним віком, а задля більшої шаноти і звичаю.
— Землю ладен їсти,— промовив Санчо,— я це сказав не нарочито. А сказав так тому, що ревне кохаю осла, і мені здавалось, що його можна припоручити лише на клопіт такої жалісливої особи, як їмость донья Родрігес.
Дон Кіхот, який усе те чув, сказав Санчові:
— Знайшов місце для таких балачок!
— Пане,— відповів Санчо,— кожний чоловік, куди б його не закинуло, говорить про свою журбу; мені ось тут згадався ослик, і я тут же забалакав про нього, а згадався б він на стайні, на стайні б і забалакав.
Дук на те одрік:
— Санчо має цілковиту слушність, і гріхувати на нього дурно. Сірому дадуть оброку досхочу, хай Санчо тим не переймається: ослика кохатимуть, як його самого.
Так захоплено гомонячи (Дон Кіхот, той скучав), піднялися сходами і ввели гостей до зали, вбраної золототканкою і багатою парчею. Шестеро покойових зняли з Дон Кіхота лицарію й почали прислужувати йому за пажів; що їм робити і як трактувати Дон Кіхота, їх уже сповістили заздалегідь і підучили дук і дукиня, щоб Дон Кіхот переконався й думав, що його за мандрованого рицаря мають. Визутий з броні, залишився Дон Кіхот в обтислих плюндрах і в камізельці з верблюжої шерсті, худющий, високий, довготелесий, з такими ямкуватими лицями, що здавалося, ніби вони цілуються між собою зсередини; виглядав він так кумедно, що якби покойові не душили в собі сміх (а їхні пани дали їм суворий наказ не сміятися), вони, либонь, кишки собі порвали б.
Відтак попросили Дон Кіхота розібратися догола, щоб він узяв сорочки, але гідальго проти того усопротивився; мовляв, звичайність личить мандрівним рицарям не менше, ніж звага. А проте попросив передати чисту кошулю Санчові і, замкнувшись з ним у другій світлиці, де стояло пишне ложе, розібрався і переодягся. Опинившись на самоті з Санчом, він промовив до нього так:
— Скажи, новонасталий блазню і справічний цимбале, як це ти насмів паплюжити й топтати дуенью, таку честиву і так велико шановану? Ти не міг вигодити кращу пору, щоб нагадувати про Сірого? Невже ти думав, що панство, таке гостинне й щедре, як наші господарі, та кинуло б напризволяще наших вівсяників? На Бога, Санчо, поскроми свій норов і не виставляй напоказ своєї миканки, а то всі побачать, з якого грубого піткання тебе зіткано! Візьми собі в тямку, окаянна душе: що гречніші й порядніші служники, то більшою шанобою тішаться їхні пани, а перевага княжат над іншими людьми в тім і полягає, що челядь у них така ж зацна, як вони самі. Чи ж ти не розумієш, тумане (на моє безголів'я!), що побачивши, який з тебе репаний мугиряка і веселий дурник, усі вважатимуть і мене за пройдисвіта і загнибіду? Ні, ні, друже Санчо, сахайся такої халепи! Ото як почнеш без міри варнякати й до-тепувати, при першій же спбтичці неодмінно впадеш і скотишся в нестерпуче скалозубство. Припни свого язика. Зважуй і обмізковуй кожне слово, перш ніж воно тобі з уст зірветься, і знай: прибились ми оце в таку місцину, де з Божої помоги і завдяки потузі моєї правиці сторицею прибільшило собі і слави, і багатства.