— Тут присутній ти, твоя дружина, двоє твоїх друзів, двоє її приятельок, рицар-славута на ймення Дон Кіхот з Ламанчі та його зброєносець Санчо Панса.
По правді тут було чому здуміти! Зі страху в усіх волосся на голові полізло догори. А дон Антоніо, сахнувшись, мовив:
— Цього мені досить, аби переконатися, що не ошукав мене твій [622] продавець, о мудра голово, голово говорюща, голово-відповідальнице, чудо-голово! Хай підходять інші й запитують, що їм заманеться.
Жінота на вдачу свою цікава й нетерпляча, тож перша підступила до голови одна приятелька дон Антоніївої дружини і запитала:
— Скажи мені, голово, що треба робити, аби красунею стати? У відповідь упало:
— Будь вельми доброчесною.
— Питань більше нема,— сказала питальниця. Відтак підступила її подруга й спитала:
— Я б хотіла знати, голово, чи муж мій щиро мене кохає? їй одказано так:
— Зваж на те, як тебе трактовано, і тоді ти все побачиш. Заміжня дама відійшла од голови і мовила:
— Щоб дістати таку відповідь, не варто й питати. Це й так розумно, що кохання людини доводиться її вчинками.
Потім до столика підійшов один приятель дона Антонія і спитав:
— Хто я такий? А йому:
— Ти сам теє знаєш.
— Я не те питаю в тебе,— сказав кавальєро.— Скажи мені, чи ти знаєш мене?
— Атож, знаю,— одрекла голова,— ти дон Педро Норіс.
— Більше мені нічого й не треба, цього досить, щоб переконати мене, що ти, о голово, знаєш геть-чисто все.
Скоро він одійшов, приступив другий приятель дона Антонія і спитав:
— Скажи, голово, які бажання в мого сина, спадкоємця майорату?
— Я вже казала,— одповіла голова,— що не вгадую бажаннів, а все ж можу сказати, що твій син ладен тебе закопати.
— Достеменно так,— обізвався шляхтич,— ти просто як'у воду дивилася.
Більше він ні про що не розпитувався. Підступила дон Антоніїва
жона й мовила:
— Не знаю, голово, про що тебе й розпитатися. Мені б хотілося знати одне: чи довго, мені на радість, проживе любий мій муж?
І почула:
— Довго, бо міцне здоров'я й поміркований спосіб життя подовжить йому віку, який багато хто вкорочує своєю нездержливістю.
Відтак приступив Дон Кіхот і спитав:
— Скажи мені, відповідальнику: правда се чи мара, все те, що, як я розповідав, приключилося мені в печері Монтесіноса? Чи зарадить справі Санчове самобичування? Чи справді буде розбито чари над
Дульсінеєю?
— Щодо печери,— одвічено,— це не так просто, там усього упере-пліт. Санчове бичування поволі дійде до кресу, Дульсінеїне одчаруван-ня довершиться як належить.
— Більше мені нічого й не треба,— мовив Дон Кіхот,— побачити Дульсінею одчаклованою для мене все одно, що діждатися справдження всіх моїх мрій. [623]
Останнім підійшов Санчо і спитав ось що:
— Скажи, голово, чи випаде мені ще раз губернаторювати? Чи довго мені ходити в убогих джурах? Чи побачу я жінку й діток?
На теє одречено:
— Губернаторюватимеш у себе в хаті. Якщо повернешся додому, то побачиш жінку й дітей, а коли покинеш свою службу, то вже не ходитимеш у джурах.
— Ну й відповідь! — гукнув Санчо Панса.— Так відповісти міг би і я. Ото премудрість, не приведи Господи!
— Дурню один! — сказав Дон Кіхот.— Якої тобі ще треба відповіді? Тобі не досить, що голова відповідає прямо на поставлене питання?
— Доста, доста,— одрік Санчо,— та все хтілось би мені, щоб вона висловлювалась ясніше й мовила більше.
На тому питання і відповіді завершились, але не минуло здуміння, яке пойняло геть усіх, окрім двох утаємничених друзів дона Антонія. Втаємничити ж самих читальників Сід Ахмет Бен-Енхелі взявся одразу ж, не бажаючи пантеличити їх і насувати думку, ніби в цій голові криється щось чарівницьке й вельми таємниче; тому він ознаймує, що дон Антоніо Морено на взірець побаченої колись у Мадріді голови роботи одного сницаря зробив таку саму вдома, щоб потішати себе і дивувати простаків; а механізм полягав ось у чім. Стільниця сама по собі була дерев'яна, проте мальована й оздоблена під яспис, так само як і ніжка, сперта для більшої остійливості внизу на чотири орлині лапи. Ся мальована під бронзу й подібна до погруддя цісаря римського голова всередині була видовбана, так само як і стільниця, до якої її допасовано так, що здавалося, ніби це одна брила. Ніжка столика, так само порожня, являла собою продовження горла і грудей чарівної голови, і все теє злучалося з іншим ванькирчиком, якраз під тим, де була голова. Через усю ту порожнину в ніжці й стільниці, в грудях і горлі самого погруддя було вельми штудерно прокладено бляшану рурку, тож ніхто не міг її зауважити. В нижньому ванькирчикові, з'єднаному з горішнім, ховався той, хто мав відповідати, прикладаючи до рурки уста, на запитання, причому голос його, ніби по рупору, йшов і вгору, і вниз, і кожне слово лунало виразно й чітко, тож відкрити ошуканство було годі. Відповідь давав небіж дона Антонія, студент тямовитий і ручий, а що дядько його попереджав, кого саме приведе він до ванькирчика, де була голова, то на перші запитання він одповідав завиграшки, а далі бовкав навмання, одначе людина він був здогадлива і тому трафляв добре. А ще ,СІД Ахмет додає, що той диво-механізм діяв лише днів десять-двана-дцять, а потім по місту пішла поголоска, що в оселі в дона Антонія завелася чарівна голова, на всі питання відповідальниця, і хазяїн її з обави і опаски, як би про теє не внесено в вуха чуйних ревнителів святобливості, сам звідомив про все панів інквізиторів, а вони звеліли йому тії розваги припинити, а голову розламати, щоб вона не підкушала темної черні; а проте на суд Дон Кіхота й Санча Панси голова так і зосталася чарівницею-дивницею, кебетною відповідальницею, хоча її відповіді більше вдовольняли Дон Кіхота, ніж Санча.
Місцева шляхта, щоб догодити донові Антоньєві, а також ушанувати Дон Кіхота й дати йому нагоду химороди гонити, вирішила влаштувати [624] через шість днів верхогони з кільцями; одначе верхогони так і не відбулися, про що буде згадано нижче. Дон Кіхотові закортіло пройтися по місту пішки і без усякої помпи: він боявся, що як поїде верхи, за ним знову поженуться вуличники. Отож він і Санчо вкупі з двома челядниками, яких приставив до них дон Антоніо, вийшли на прогуляння. Сталося так, що йдучи якоюсь вулицею, Дон Кіхот звів очі й побачив над дверима напис буйними літерами: "Тут друкуються книжки"; це врадувало його непомалу, оскільки друкарні він ще зроду не бачив, і йому схотілося узнати, як там усе влаштовано. Він зайшов зі своїм почтом туди і побачив, як друкують в одному місці, як правлять в іншому, хто складає, хто вичитує, коротше, став свідком роботи великої друкарні. Підступивши до реалу, Дон Кіхот запитав, навіщо ця каса, і складальники йому пояснили, він подивувався і рушив далі. Потім підійшов до іншого друкаря і спитався, що він робить. Той відповів: